Традиції Нові Драчинці

Над розділом «Звичаї і обряди» працювали:

Нинчук Г.Є. – вчитель української мови та літератури

Кернер В.І. – вчитель українознавства

Прокопець Я. – учениця 9 класу

Артеменко Н. – учениця 9 класу

Многодітна Т. – учениця 8 класу

Дяконенко А. – учениця 5 класу

Весільний обряд

Мабуть, немає в Україні красивішого й урочистішого свята як весілля, адже – це хвилюючий і незабутній день в житті кожної людини.

Питання укладення шлюбу та весільної обрядовості є актуа­льним тому, що воно найбільш яскраво відображає все розмаї­ття почуттів буковинців як загальноскладової частини великого українського народу.

Найважливіші етапи розвитку життя людини та окремі стадії розвитку сім’ї завжди супроводжувались різноманітними обря­дами та звичаями.

Особливо визначним у даному плані є весіль­ний обряд. Укладення шлюбу завжди було і є в буковинських селах подією неабиякої ваги. Як і по всій Україні, тут за звичаєвим правом людину вважали за самостійну лише після одружен­ня. Пишний український весільний обряд ще добре зберігається в пам’яті старших людей, однак усе менше чути на весіллях традиційних пісень. Недарма кажуть: “грати весілля”, адже шлюбний ритуал – це своєрідна народна драма з відповідними піснями, приспівками й примовками. Якщо сьогодні весілля справляють упродовж одного дня (як правило, вихідного), то ще зовсім недавно його гуляли цілий тиждень:

П’ятниця-починальниця,
Субота-коровайниця,
Неділя-вінчальниця,
В понеділок-їсти та пити,
У середу – похмелятися,
А в четвер після обіду
Та й додому поїду.

           У селі Кіцманського району Чернівецької області Нові Драчинці дотримуються ще тих давніх традицій, якими дорожили люди попередніх поколінь. Власне весіллю передує таке дійство як сватання. Щоб не “дістати гарбуза” (”потягти ковша”, “облизати макогона”), хтось із найближчої рідні хлопця нібито випадково заходить до батьків дівчини й намагається дізнатися про шанси їхнього претендента на її руку і серце. У наш час сватання найчастіше відбувається вже за домовленістю молодих людей.

Сватати дівчину ідуть свати: батько і близькі родичі – шановані одружені чоловіки. Взявши хліб і сіль, перев’язані червоною стрічкою, приходять вони до хати дівчини. За старшого старосту, як правило, вибирають гострого на язик і дотепного чоловіка, який уміє артистично виголосити традиційну промову.

Дівчина, на знак згоди дівчина подає сватам вишиті рушники.
Після цього домовляються про заручини – це так зване знайомство батьків нареченого і нареченої.

Запрошувати на весілля гостей ходять наречені та їх батьки . Зайшовши в хату, вони кланяються і промовляють: “Просили батько, просили мати і я прошу: приходьте до нас на весілля!”.

Весілля розпочинається у четвер з обряду збирання барвінку та виплітання вінків і весільного букетика (”квітки”) окремо для молодого і молодої.

Перед тим як наречена йде рвати барвінок мати благословляє її на дорогу такими словами: «Іди, дитино моя, з Богом і рви барвінок з доброю надією, з до­брим наміром на майбутнє щасливе сімейне життя. На тобі калач, таріль з цукром та житом і свячену воду.

Коли прийдеш до барвінку, візьмеш калач і перехрестиш на чотири сторони, покропиш водою свяченою і потрусиш цукром і житом. Існує звичай згідно з яким перший барвінок наречена зриває рукою через колач і він повинен мати три пелюстки.

Молода приносить барвінок додому, кладе на стіл. На столі повинні бути 2 калачі, сіль, гроші в парі, солодощі. Мама бере червоні нитки, нову голку, позолоту.

Мати каже «Отче наш» і починає шити вінок, співаючи:

Гай на небі три зірнички,

А на землі три сестрички

Перша несе гостру голку,

А друга несе нитку шовкову,

Третя несе барвіночок

Молодій на віночок.

            На вінку нічого не можна зв’язувати, щоб не було ніяких ґудзів, нитка має бути не почата, голка нова, а коли закінчиться шиття, голку з ниткою сховати. Червона нитка для того, щоб трималася молодість і любов.

Зшитий вінок кладуть на два калачі. І мама дякує матці, сваш­кам, дружкам, що зшили її доньці шлюбний вінок: «Аби ви були здо­рові, щасливі, на гроші багаті».

Коли наступає вечір, молодий зі сватами несуть молодій дарунок і співають весільні пісні Потім, коли вінок вже зшитий наречена з дружками одягають так звану «весільну арку», скручену з гілок ялини , яку традиційно прикрашають квітами та іншими весільними прикрасами.
Продовження весілля у неділю. Першими повинні прийти гості – чоловік з дружиною, які добре живуть в шлюбі, приходять вони ранком.

Молода і молодий збираються до шлюбу.

Мати та дружки допомагають молодій одягатись , потім батьки молодої і батьки молодого клонять колачі. Тато і мама беруть барвінковий вінок, який лежить на калачах і разом з калачами 2 рази клонять молодій вінок, а третій раз самий вінок клонять і кладуть молодій на голову.

Коли молодій клонять калачі дружби і дружки з свашками співають пісню:

Залежав барвін, барвінковий він

Не калинка ся ломи,

Молоденька маму проси,

Що би ся покорила —

Віночок поклонила     (2 рази)

Білими ручечками,

З добрими гадочками,

З повними повничками.

Залежав барвін, барвінковий він.

Не калинка ся ломи,

Молоденька татка проси,

Що би ся покорили,

Віночок поклонили (2 рази)

Білими ручечками,

З добрими гадочками,

З повними повничками.

Залежав барвін, барвінковий він.

Не калинка ся ломи,

Татко й мама віночок клонять:

Білими ручечками,

З добрими гадочками.

З повними повничками.

Після поклоніння вінка дружки і свашки співають:

Ой, кувала зозуленька —

Кувала, кувала,

Та дякую вам, рідненькі,

Що вінець зібрали

Ой зацвіла калинонька

Білими цвітами,

Файна наша молоденька

З своїми батьками.

(дружками, дружбами)

Ой зацвіла калинонька —

Білий цвіт, білий цвіт.

Файна наша молоденька

На ввесь світ, на ввесь світ.

Журилася мамка мною,

Як рибка водою,

Що я собі, молоденька,

Не виберу долю. Тепер будеш, моя мамко,

Спокійненько спати,

Вже не будеш мене вночі

З танців виглядати.

Ой світку мій, світку мій,

Світку мій гарненький,

Як я маю газдувати

Така молоденька?

             Потім наречена дякую батькам за те що виховали, виростили її і довели до людей.

Після молода і гості цього виходять на подвір’я стають посередині, а батько з матір’ю обходять їх три рази і обсипають житом, цукром і свяченою водою на щасливу дорогу.

Після цього вони вирушають до розпису. А вже потім вони йдуть до вінчання, яке відбувається у тій церкві, яку молоді собі виберуть.

Священик одягнений у білу рясу проводить всю церемонію вінчання, після чого молода пара стає справжньою сім’єю не лише перед людьми, але і перед Богом.

Потім святкування продовжуються вдома, або як зараз прийнято, в ресторані. Старший дружба заводить всіх гостей за стіл. Коли гості вже сидять за святковими словами батьки наречених проголошують тост. Вони дякують їм за те, що ті прийшли, пошанували їх дітей і закликають гостей веселитись.

Ще поширений звичай нести вінчальному батькові курку, співаючи при цьому жартівливі пісні

Під сам кінець весілля  покривають молоду. Робить це вінчальна матка. Це символізує те що дівчина стає вже господинею. Коли гості вже починають розходитись вінчальні батьки розрізають калач і торт, а молоді роздають їх присутнім на весіллі.

 

Зелені свята

Зелені свята або Трійцю святкують три дні: на 50-й день пiсля Великодня вшановують третю особу Божу — Святого Духа. На Зеленi свята, якi тривають три днi, вiряни згадують i своїх померлих родичiв, i прикрашають оселi запашною зеленню.

Це величне християнське свято, яке вiдзначається на наступну недiлю пiсля Воскресiння.  Воно пов’язане з подiєю, описаною у Святому Письмi, — Дух Святий зiйшов на апостолiв, явилася третя особа Божа. Сталось це на 50-й день пiсля Пасхи.  Зелені свята або Трійцю  Святкують християни  три днi – у недiлю, понедiлок та вiвторок.

Традиційно, вже багато років поспіль святкують це свято, і в селі Нові Драчинці. Перед зеленими святами всі гарно прибирають в своїх домівках, готують багато смачної їжі, чекають гостей. Це свято має велике значення у житті всіх українців. Вже стало доброю традицією в день перед зеленими святами одягати свою оселю в ошатну зелень. На дверях будинку, на воротях, в оселі господарі кладуть гілки липи та різне запашне зілля, яке стоїть так цілий тиждень аж до Розривів. Вірять, що ці трави мають магічну силу, вони – помiчнi та лiкувальнi: якщо болить голова, то її миють вiдваром з цього зілля, також пiдкурюють рани чи хворi мiсця на тiлi.

У день Трiйцi згадують душi померлих і традиційно виносять поману на цвинтар, де пригощають людей які також прийшли відвідати померлих родичів.

Трiйця, крiм того, що є великим християнським празником, означає ще й закiнчення весни i початок лiта. А в такi переломнi моменти душi померлих предкiв з’являються поруч iз нами. Саме тому в цей час їх вшановують.

 

Обряд Хрещення у с .Нові Драчинці

Хрещення – одна з найбільш хвилюючих церемоній у житті дитини та її батьків. Цей обряд є першим дотиком до священного, початком духовного життя. Тут має значення все: вибір хрещених батьків, храму, в якому відбуватиметься обряд, інших атрибутів. Крім того, у народі з цим таїнством пов’язані деякі прикмети й застороги, недотримання яких, як вважається, може негативно вплинути на здоров’я і долю дитини.

Бути хрещеними батьками – це не лише велика честь, а й значна відповідальність. Обов’язком хрещених батьків є духовне виховання похресника, підтримка і турбота протягом усього життя.

Зазвичай дитину хрестять у церкві, але в осінньо-зимовий період батьки надають перевагу хрещенню вдома, оскільки турбуються про здоров’я малюка.

За древніми звичаями, на хрещення дитини іде тільки батько новонародженого, а мати залишається вдома чекати гостей, якщо ж хрещення відбувається вдома, то мати повинна знаходитись в іншій кімнаті. Хрещення проводять не раніше ніж на сороковий день життя малюка. Пояснення тут просте: справа в тому, що після родів жінки протягом сорока днів не повинні входити до церкви. А оскільки мамі після хрещення дитини слід прийняти причастя, то вважається за краще проводити обряд не раніше цієї дати.

Одяг, у якому приходять на церемонію, повинен бути скромним, бажано, щоб жінки були у довгій спідниці і з покритою головою.

Від хрещених батьків вимагається знання основних молитов: «Отче наш», «Богородице Діво» і «Символ Віри».

Хрещені обов’язково з собою повинні мати крижму, яка складається з свічки, квітів та великого шматка тканини (обов’язково світлого кольору) ─ це може бути рушник, постільна білизна, ковдра та ін., яка перев’язана синьою або рожевою стрічкою, залежно від статі дитини. Одяг в якому хрестять дитину, за звичаєм, зберігають усе життя як своєрідний оберіг. Рушник із крижми, на якому безпосередньо лежала дитина не перуть, ним пізніше накривають дитину під час хвороби, для полегшення її стану.

Протягом усього обряду хрещені батьки стоять поря д зі священником. Дитину тримає на руках старша кума (яка зазвичай є вінчальною маткою), або моша.

Перед здійсненням обряду священик у білому одязі обходить приміщення, де відбувається обряд, і читає три молитви. Після цього він просить хрещених батьків повернутися разом із похресником на захід символічно там знаходиться обитель сатани. Після цього священик ставить кілька запитань, на які відповідають хрещені батьки: «Чи відрікаєшся ти від сатани?» «Чи відрікаєшся ти від усіх справ його?» «Чи відрікаєшся ти від усякого служіння йому?» На всі питання слід відповісти «Відрікаюся.»

Запитання і відповіді повторюються тричі. Після цього хрещені батьки повинні прочитати «Символ Віри». Потім відбувається миропомазання: священик хрестоподібним рухом змащує миром чоло, очі, рот, вуха, груди, руки і ноги дитини. Після цього здійснюється безпосередньо обряд хрещення триразове занурення дитини у купіль.

Після хрещення відбуваються святкування, оскільки це найважливіша подія в житті і дитини і батьків.

 

Календарно-обрядові пісні зимового циклу

Українська пісня — одне з найцінніших надбань українського народу. Коли вона звучить, серце не може залишитися байдужим і холодним, бо в ній стільки трепетної щирості, ніжності, відвертої довіри.
Наша Україна надзвичайно багата і щедра на пісні, які виникли ще в сиву давнину. Вони відображають характер, звичаї, вірування, боротьбу за кращу долю, за визволення від поневолювачів та загарбників. Вони — сама історія, душа наших співвітчизників. У пісні відтворились доброта, щирість, душевність, весела вдача українців, у ній звучать їхні мрії, надії, сподівання.

Пісня має великий вплив на наше життя, вона супроводжує нас від дня народження до дня смерті, впливає на наші почуття, на наш настрій. Тому вона є нев’янучою окрасою духовної культури нашого народу. Без пісні взагалі не можна уявити повнокровного духовного життя людини. У ній повсякчас можна почути рідний серцю голос Батьківщини, відлуння своїх інтимних почуттів та потаємних дум, слово мудрої поради і тихої ласки.

Більш за все нас зачаровують українські колядки та щедрівки, які є

важливою складовою частиною обряду зустрічі Нового року, який приходив у період зимового сонцевороту (з 24 грудня по 6 січня). Протягом віків обряд змінювався, але ос­новний його зміст залишався тим самим: силою слова і обрядових дій сприяти добробутові селянської родини, виконанню побажань удачі у веденні господарства, викликати щедрість природи вели­чальними піснями.

У календарно-обрядових піснях зимового циклу на повну силу буяє народна фантазія, бажане видається за дійсне. Навіть звичайні побутові речі світяться золотом і сріблом, панує розважливість, розум, добро і злагода, усі заможні й веселі: господар тихий, ясний і красний, як місяць, його жона — як сонце, діти — як зірки.

У селі Нові Драчинці найбільш популярними є календарно-обрядові пісні зимового циклу, оскільки із приходом пори Різдвяних свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народними повір’ями та легендами про неймовірні чудеса та надприродних істот.

Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перемінюється у вино, а в домашніх тварин прокидається дар розмовляти людською мовою.

Водночас протягом цієї перехідної пори року до осель наверталися душі померлих й активізовувалася всіляка «нечиста» сила, а також пов’язані з нею чаклуни та відьми.

Головним ритуалом Різдвяних свят в українців є колективна родинна вечеря на різдвяний Святвечір. До нього готуються ретельно, ще вдосвіта, як тільки день синім проблиском заглянув у хату крізь замерзлі шибки, господиня приступає до праці, а саме розпочинає готувати дванадцять свят-вечірніх страв. В цій багатій, але пісній вечері господиня представляє най­головніші плоди поля, городу і саду. Ніби дає звіт новому ро­кові за своє багатство в минулому році.

В той час, коли господиня порається біля печі, господар повинен добре подбати про худобу; оскільки вірили, що тварини у цей час розмовляють з Богом і можуть поскаржитись на поганого господаря. Потім господар повинен поодкидати сніг від хати, розчистити стежки і уважно оглянути усе господарство. Все живе і мертве, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту хвилину Святвечора на своєму місці. Ніщо не може бути в цей вечір поза домом, у чужих руках — позичене чи десь забуте.

Всі члени родини теж повинні бути вдома. «Боже сохрани, — кажуть люди, — десь заночувати в цю ніч, цілий рік будеш блукати по світі».

У цей день не снідають і об­ходяться без обіду. Хіба дітям, що не можуть терпіти голоду, мати дозволить дещо з’їсти, та й то лише в обідній час.

Коли вже сонце схилиться до заходу, починається готуван­ня домашнього вівтаря: під скатертину, скраю столу, або під стіл кладеться жмут сіна, зверху три калачі з свічкою. Також на стіл ставлять: часник та мак – обереги від злих сил, під скатерку – гроші, щоб був достаток цілий рік, а якщо в домі була дівчина, то перед нею ставили пучок калини, щоб була гарна, як калина.

Вважалося, що чим сім’я скоріше сяде до столу, тим скоріше завершить городні роботи улітку.

По вечері починаються забави. Окрім дорослих, до різдвяної магії трішки долучалися і дітлахи. Малі діти бігають по долівці, тішаться ялинкою (звичай оздоблювати ялинку на Різдво Христове походить із Німеч­чини, а старші залазять під стіл, де вже є сіно, і «квокчуть»: «Квок, квок, сорок дев’ять курок, п’ятдесятий кугут». Казали, що як так робити, то у новому році в господарстві будуть квочки та ранні курчата. У нас цей звичай досить поширений.

А після завершення трапези у буковинців і зараз, як і сто літ тому, прийнято ходити з вечерею (поманою) до родичів і сусідів. У цей день не тільки згадували померлих родичів, а й відвідували їх могили, так дорослі хлопці, або чоловіки збиралися у так звані “Бурси”, які починали «колядування» саме з сільського цвинтаря, а потім вже йшли селом. Як відомо, діти і дорослі окремо колядували.

Якщо дорослі починають обходити хати з колядою після опівночі, то діти одразу після вечері, найчастіше лунає:

Нова радість стала,

Яка не бувала:

Над вертепом звізда ясна

На увесь світ засіяла…

              «Як були ми ще малі, — згадує житель села Н.Драчинці Попович Григорій Іванович, — збирає­мось, бувало, на Різдво колядувати. Збираємось по «кутках», бо село наше хоч і невеличке, але розкидане, хата від хати далеченько. Сходилися однолітки. Бувало так, що в одній хаті три колядники, їм доводилося діли­тися — разом не підуть. А мати, як мати — хоче, щоб малі були з старшими.

— Грицьку, — було, питається мати, — з ким ти підеш ко­лядувати?

— З Іваном!

— То бери й Колю з собою.

— Його, малого, не треба, ¾ відмовляюсь, ¾ хай шукає собі однолітків.

Прошусь у мами, бо як то ходити з малим, а ми вже старші, та й хлопці сміятись будуть…»

Колядники заходили на подвір’я кожної хати, славили господарів, бажали їм здоров’я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримували певну винагороду. В основі цих обходів ― магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали здійснитися.

Звичай колядування дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та ін.

Традиційним стало завершення коляди віншуванням, яке проказував один з колядників.

Дуже цікавий факт святкування сільської коляди розповів житель нашого села Прокопець Ілля Ілліч, за його словами найперша коляда датована 1928 роком. Церковний дяк, який був родом з села Дубівці зібрав групу чоловіків і вчив різні колядки. За гроші зібрані з першої коляди встановлено хрест із плитою, який і зараз стоїть у центрі сільського цвинтаря.

По Різдві наступає Старий Новий рік. Він відстає від Нового року, який ми святкуємо 1-го січня, на два тижні. Того ж дня відзначається ще й празник святого Василя.

13 січня – на щедрий вечір, відбувається дійство «переберії», або водіння Маланки. За давньою традицією, новорічні обходи маланкарів, як і різдвяних колядників, відбувалися після заходу сонця, тобто тоді, коли владарює усіляка нечиста сила. Раніше ходила від хати до хати, не обминаючи жодного господаря; нині провідують переважно тих, хто має дочку «на порі». Батьки дівчини вважають почесним для себе прийняти й пригостити «Маланку». Хлопці в масках висловлюють добрі побажання, веселять піснями, танцями, жартівливими сценками.

У театралізованому дійстві одна із головних ролей належить хлопцеві, перебраному «Маланкою». За «Маланку» вибирався парубок, що вміє «штуки викидати» ¾ добре жартувати. Житель с. Н.Драчинці Артименко Євген Іванович згадує: «Я сам був за Маланку. Для переберії мені потрібен був рушник, а той рушник був дорога вещ, бо був він на бумбаці. Тепер, коли в мене вже є такий рушник, я йду до старшої жінки, котра знає зробити керту, то значить, шо вона мене обвиває тим рушником. Потім поверх білого шпильками причепляє червоні і чорні кодиночки (такі як волічка), так шоб то не впало.

Я коло себе довжин мати дзвінки і маленький віничок.

Парубки тоже перебрані, хто на цигана, хто на гуцула, хто на шандаря, хто на козу, хто на чорта, ну, хто на кого хотів. Були й такі, шо не перебиралиси, то нічо, просто ішли колядувати. І тепер ми йдемо в Маланку до дівчат.

Коли прийшли під вікно – колядуємо:

         Наша Маланка подністрянка

В Дністрі була, ноги мила.

В Дністрі була, ноги мила.

Тоненький фартух замочила.

Тоненький фартух замочила….

              Я знаю, шо маю дзвінками задзвонити і першим ввійти до хати, але не на збитки – файно».

А наступного дня 14 січня, зранку дорослі та діти чоловічої статі ходили від хати до хати, символічно сіючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров’я, щедрого урожаю. Посівальників зустрічали як найбажаніших гостей, пригощали і запрошували посівати й наступного року. Вважається, що першим у хату в цей день має ввійти чолові або хлопчик – тоді увесь рік буде щасливий. Жінок навіть не пускають до оселі, поки не прийде перший посівальник.

Хлопчики, посіваючи зерно, приказують:

Сійся-родися,

Жито-пшениця

Усяка пашниця!

Льон по коліна,

Коноплі по стелю,

Щоб вас хрещених

Голова не боліла.

На щастя, на здоров’я, з Василієм!

           Традиція маланкування у селі не занепала, а продовжує життя у нашому молодому поколінні.

18 січня готують третю і останню кутю, яку ще називають «голодною», тому що з цієї пори і до наступного дня, доки не освятять воду в річці, люди, говіли, тобто нічого не їли. Увечері накривали стіл (з першою зорею) пісними стравами і покуштувавши свяченої вранці води, вечеряли. Власне, це був останній день колядок та щедрівок в цей час вулицями села лунає:

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на весь вечір…

Наступного дня вранці йшли до річки чи ставка, де вирубували з льоду хреста. Сюди сходяться люди з глечиками, приходить священик і, виголосивши молитву, освячує воду, занурюючи в неї срібного хреста.

Дорогою додому співають:

Чи спиш, чи чуєш,

Пане-господарю.

Йордан-вода свячена

Йордан-вода свячена… , а також вигукують «Кирилейса!», що у перекладі з грецької означає «Господи помилуй!»

Вдома трапезували, виставивши три калачі з свічкою на віконечко для померлих душ. По службі Божій до кожної господи заходив священик, щоб власноруч покропити господарство свяченою Йорданською водою. Свячена Йорданська вода зберігається аж до наступного року. Її пили хворі, нею кропили тих, хто мав страх. Свяченою водою кропили поле, примовляючи: «Добрий вечір кожній квітці, що стоїть лицем до нічки. Най собі ще спочиває, дощ на неї накрапає, та не той, що йде із хмари, а такий, що згонить згари; втече всяка чорна сила, що за зиму наступила».

Два тижні після Водохреща жінки не перуть, бо вважать, що весь цей час вода залишається освяченою. На Йордан виносили сіно, яке лежало під скатеркою. Урочисто знімалася скатертина, тато підкладав капелюх «щоб голова від клопотів не боліла». Це сіно виносилось птахам на гніздо, би двору цього не обминали, садовину у чистоті тримали.

У Йорданську ніч небо ся розмикає, на землю ступає, різні бажання сповняє. Дівчата опівночі виходили на поріг, виповідаючи свої бажання.

Ґаздам зоряної ночі на добрий урожай треба було просити «на добрий урожай ― ранкового туману, би осінь багатою була ― щоби віялось і хмарилось по Йордані, а інакше ― посуха».

Упродовж століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами, традиціями.

Однак, придивившись ближче, збираючи по крупинці, по рисочці золоті розписи у душах і пам’яті старих людей, ми набираємося сили і мудрості, причастившись із невмирущого животворного джерела народної творчості.

Отже, дослідивши проблему колядок та щедрівок нашого села, ми:

зібрали та систематизували фольклорний матеріал у с. Нові Драчинці;

дізналися про обряди, які поширені на території села;

переконалися, календарно-обрядові пісні зимового циклу є змістовним, логічним та насиченим яскравими образами. Він може слугувати об’єктом естетичного сприйняття, що в свою чергу веде до національного відродження культурної спадщини українського народу. Зимові свята є одними із найулюбленіших та найактуальніших у нашому селі, адже різдвяні та новорічні обряди, колядки й щедрівки на крилах поетичної фантазії переносили своїх слухачів з реальних тяжких обставин життя в світ бажаного і вимріяного, ідеалізуючи його щедрими кольорами поетичного домислу.