Історія Оршівці

Над історією села працювали творча група:

Керівник: Стус Інна Іванівна

Оформлювач: Стефюк Олександр Володимирович

Координатор:  Селіванова Валентина Миколаївна

Вчителі: Даскалюк Руслана Давидівна, Стус Інна Іванівна

Учні: Шкраба Катерина Іванівна, Шапка Віталій Олександрович, Мельничук Наталія Василівна, Танасійчук Антоніна Сергіївна.

 

 

Історія села Оршівці, краю Північної Буковини, як складової частини Київської Русі, Галицько-Волинського князівства свідчить, що до середини ХІХ ст. в селі відбувалися спільні з усіма руськими землями процеси соціально-економічного, політичного і культурного життя.

Припускають, що біля теперішнього села в ХІІІ – ХУІІІ ст. існувало поселення Хмелів з фортецею. Хмелівська фортеця ровесниця Хотинської, очевидно , охороняла важливий міжнародний шлях, що йшов зі Львова через Снятин, Оршівці до Константинополя. Ця оборонна споруда була збудована з нетривких матеріалів, тому не залишилося слідів її існування. Через територію теперішніх Оршівців на Снятин у 1490 році йшов 9-тисячний загін повстанців на чолі з селянином Мухою.

Історична доля  села та його корінного населення була дуже складною. З виникненням Молдавського князівства населення села Оршівці опинилося під його владою, потрапивши під жорстокий гніт Османської Імперії, у васальній залежності від якої з 30-ти років XVI ст. перебувала Молдавія.

Згідно документа від 1638 року, який був поданий в 1782р. комісії, яка затверджувала маєтки, дізнаємося, «що в 1580 р. с. Орешень і Ревакуць належали хатману Ореш. Таким чином Димитрий Цоня стверджує, що назва села пішла від власника Ореш, а не від слова «очол» ( місто ).

У ХVІ-ХVШ ст. продовжувався процес концентрації земельних володінь. На території Північної Буковини з’являються нові феодальні родини, переважно молдавського походження. Села переходили шляхом купівлі продажу від одного феодала до іншого. Наприклад, у 1638р. половина села Орошани була власністю Стояника Трама та Іонишко. В 1642р.

20 листопада Апостол Чекан купує від внуків пагорника Стратула восьму частину с. Орошень.

В результаті продажу сіл частинами одним селом часто володіли кілька осіб. Старовинні боярські ради, що не зуміли пристосуватися до нових умов, розорялися, появлялось «нове боярство», переважно із «служилих» людей.

Із зростанням великого феодального землеволодіння дрібні селянські господарства втрачали свої землі і права на них. У XVII ст. більшість жителів села позбавилися  права власності на землю і перетворились у формально залежних людей, які відробляли панщину, сплачували численні податки і виконували інші повинності.

У ХVІ-ХVШ ст. безперервно зростали податки на користь держави.

Зростання селянських повинностей на користь держави пояснюється тим, що молдавські господарі сплачували велику грошову данину, давали великі поставки худоби і зернового хліба Туреччині. У другій половині XVII ст. державні податки на користь молдавського господаря та турецького султана у 4-8 разів перевищували податки та повинності, були централізованим способом присвоєння додаткового продукту, який досяг найвищого рівня у XVIII ст.

У XVII ст. було видано ряд законів, які забороняли селянам-кріпакам переходити від одного феодала до іншого. В одному з них, виданому в 1646р. «Уложения Василия Лупу» говориться: «Коли втече селянин з свого місця і від свого пана , ніхто його не прийме, якщо хто-небудь прийме його… і не поверне, той сплачує 12 лей срібла і 24 леї  бояринові, якого був селянин.

Отже, в ХVІ-ХVШ ст. у зв’язку з подальшим розвитком феодальних відносин основна маса селян була повністю покріпачена, жорстоко експлуатувалася феодалами.

Із зростанням феодального гніту наростала класова боротьба, яка тісно перепліталася з рухом, спрямованим проти іноземних поневолювачів.

В останній третині XVIII ст., в історичній ролі Буковини відбулися зміни, що  вплинули на її подальший розвиток. Скориставшись послабленням Туреччини в ході російсько-турецької війни 1768-1774рр., австрійський уряд окупував Буковину. Різні соціальні верстви населення по -різному виявили своє становлення до австрійської окупації. Більшість феодалів, як цього зажадав австрійський уряд, 12 жовтня 1777р. присягнули на вірність Габсбургам. Дбаючи про власні привілеї, домагаючись прирівняння з австрійськими і галицькими дворянами, феодальна верхівка допомогла окупантам утримувати в покорі населення.

Негативне ставлення до окупації народні маси виявили у відході з Буковини спільно з російськими військами, а згодом в еміграції, головним чином у Російську Імперію та Молдавію. На час окупації Австрією вся земля краю належала державі, церкві та дідичам. На час приєднання Буковини до Австрії переважну більшість населення становили українці, далі йшли молдовани, румуни та інші. Збільшення числа населення відбулося як за рахунок природного приросту, так і за рахунок еміграції із сусідніх земель.

Наприкінці XVIII ст. почалася німецька ( господарська ) колонізація Буковини. Як свідчать документи, в 1780 р. с. Орешень було продано вірменам із Галичини. Константин Палади продає  в 1780 р. братам Богдану та Івану Штефановичам с.Орешень за 12500 лей. 14 березня 1781 року купці міста Станіслав вірмени Богдан та Іван Штефановичі купили назавжди у Константина Палади с. Орешень. Вони вимагають, щоб дозволили привести (заселити) на території с. Орешень 50 німецьких сімей із Сілезії. Брати купці просять звільнити їх від всяких податків строком на три роки.

Головним заняттям населення села залишилось землеробство. Революція 1848-1849 рр. прискорила ліквідацію феодальних порядків в Австрії. Щоб запобігти загостренню революційної боротьби , австрійський уряд змушений був видати 9 серпня 1848 року патент про скасування з

1 липня того ж року феодальних повинностей на Буковині. І після скасування кріпосництва селянське господарство не дістало матеріальної бази, яка могла б забезпечити його самостійний розвиток. Незважаючи на це , проведена реформа мала позитивне значення для дальшого розвитку сільського господарства Буковини по більш прогресивному на той час капіталістичному шляху. Документи свідчать, що більша частина  земель перебувала у поміщицькій власності. В 1890 році розмір поміщицьких земель становить-1364га, общинних земель-1276га.

Внаслідок розвитку капіталістичних відносин на селі  серед селянства відбувався безперервний розклад. Велика частина селян змушена була емігрувати. В 1900 році емігрувало в Канаду 20 селян. За станом на

15 вересня 1913 року із сільської общини емігрувало 189 чоловік. Причини еміграції- безробіття, незадоволення становищем селян, низькі заробітки.

Розвиток капіталізму мав своїм наслідком ріст обсягу торгівлі. Так, згідно перепису 1910 року, в селі Орешень було 20 торговців. В тому числі власники магазинів, бакалії. Панівне становище в торгівлі займала в основному місцева буржуазія, здебільшого європейська. Отже, незважаючи на деякий процес в розвитку продуктивних сил,  капіталізм ніс трудящим Буковини жорстоку експлуатацію, розорення, злидні, зубожіння, еміграцію, які в умовах колоніального гноблення краю були особливо дошкульними. Внаслідок цього загострилася класова боротьба. Істотним елементом селянського руху були виступи проти повинностей і податків.Так, наприклад , у 1854 році проти ряду буковинських громад, які відмовлялися виконувати повинності , було послано військо. Але й після того громади сіл Оршівців, Хлівища, Гаврилівців, Іванківців Кіцманського повіту та містечка Кіцмань не виконували визначених їм робіт.

З початку 20 століття на революційний рух буковинських трудящих все більший вплив починає справляти революційна боротьба російського пролетаріату. В авангарді селянського руху виступив сільськогосподарський пролетаріат. Аграрні страйки найбільш інтенсивно виникли в період весняних польових робіт, літнього просапування та збирання врожаю. У квітні – травні 1905 року спалахнув страйк в Оршівцях. Сільські пролетарі добивалися поліпшення умов найму.

З окупацією Буковини Австрією була створена видимість пікерування Віденського уряду про розвиток культури і освіти краю. Цісарський уряд під тиском протесту населення краю з одного боку, а з другого – у своїх далекосяжних експансіоністських цілях змушений був робити певні кроки щодо розвитку освіти краю, зокрема, запровадження так званих народних шкіл, в яких при панівному становищі німецької мови допускалася як мова викладання і мова  корінного населення.

Піднесення революційно- визвольного руху на Буковині під впливом ідей Великого Жовтня, революційні події в Австро-Угорщині відкрили перед трудящими краю перспективу визволення від соціального та національного гноблення і воз’єднання з усім українським та братнім російським народами, з Країною Рад. Але 8- 11 листопада 1918 року війська королівської Румунії окупували Північну Буковину. Окупація краю призвела до подальшого занепаду і так підірваної війною економіки краю і зубожіння трудящих. Відчуваючи непевність свого становища на окупованій землі, загарбники намагалися максимально нажитися за рахунок експлуатації буковинських трудящих.

Лихозвісні 1940-1950 роки обездолили багатьох жінок, осиротили дітей, вкоротили життя матерям, коли ночами „ Чорний ворон” під’їжджав до осель безневинних  людей, яких забирали, катували і знищували. Першими жертвами сталінської політики стали 19 молодих хлопців, які 7 жовтня 1939р. перейшли державний кордон Румунії з Радянською Україною. Причиною цього переходу було нелегке життя буковинців під владою королівської Румунії. Заборона рідної мови, насильна румунізація, економічні утиски викликали у людей незадоволення. А поруч, за Турецьким потоком, у сусідній Станіславській області була радянська влада, яка обіцяла людям волю, землю, великі права. Тому хотілося буковинцям бути разом з братами – українцями. А тут ще і призов до румунської армії. Не мали бажання молоді хлопці служити у ворожій армії, захищати чужинські інтереси . Та радість оршівчан була недовгою. 22 червня 1941р. на Радянську Україну напала гітлерівська Німеччина. Вночі бомбили Снятин, Чернівці, а

вранці 22 червня оршівчани з сумом проводжали воїнів 269-КАП, які пішли на кордон відбивати напад ворога. В селі Нижні Синівці Глибоцького району під вечір  вони прийняли перший бій на радянсько-румунському кордоні

( земля з кордону, полита кров’ю героїв, зберігається у шкільному музеї). До 30 червня стримували натиск ворога в районі Снятина прикордонники Окремої прикордонної застави. 30 червня вони почали відступати. В районі Оршівців оборону тримав Снятинський загін. В районі кутів Галецький і Долішній та по центральній дорозі наступали угорці,яких фашисти кинули в бій проти мужніх прикордонників. Зав’язався жорстокий бій.  Під час цього бою загинули двоє мирних жителів Бабуняк і Ключевський. Ввечері прикордонники відступили в напрямку Ошихлібів, де потім  загинули у нерівному бою з ворогом. Для села знову наступили чорні дні окупації. Вони були ще важчими. В селі ввели воєнний стан. Заборонялося виходити на вулицю пізніше 9 години вечора, збиратися групами, розмовляти українською мовою у громадських місцях, на вулиці. Повернувся з Румунії пан,  відібрав землю, худобу. До сигуранци потрапили сільські активісти. Жителі села не мирилися з окупаційним  режимом, висловлювали своє незадоволення, шукали зв’язків з підпіллям, надіялися на визволення. Визволили с. Оршівці танкісти 40 танкової бригади, якою командував полковник І.А. Кошелев. Це було 29 березня 1944р. В приміщенні школи розмістився штаб бригади, а в попівському будинку-медикосанітарний батальйон Батракова. З охотою допомагали у цьому медсанштабі сільські дівчата: чистили картоплю, прибирали, доглядали за пораненими. В квітні від ран тут померли три червоноармійці: сержант Ковтун І.В., сержант

Радіон  М.В. і рядовий Полуда Л.Т. Поховані вони на сільському цвинтарі.

Третій радянський голод в Україні тоталітарна “партія-держава” СРСР скоїла після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров’ю пройшла українською землею. Творення голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницької  і верх надмірної  зернопоставки.

Верхня влада суспільства на чолі з диктатором Й. Сталіним, як і раніше, використовувала село як «донора» для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні «переваги» соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, створювали «резерви зерна», а також поставляли хліб майбутнім союзникам – країнам новостворюваного соціалістичного табору . Для здійснення своїх імперських цілей в умовах економіки не ринкового типу через механізм адміністративно-командної системи, посилення репресій московська верхівка викачувала хліб із села.

Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік – 340 млн. пудів хліба – виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей план в липні 1946 р. 23 областям: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровській, Київській, Вінницькій та ін. було підвищено. Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені тяжкою працею трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства  селян, викликали майже по всій Україні голод, що швидко поширювався.

В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. «Західники» рятували від голоду не лише своїх земляків-українців, а й росіян, білорусів, молдаван.

Зі спогадів односельчан

Зі спогадів Кишкин Ганни Миколаївни.

Голод 1933-34 років безпосередньо не зачепив Буковини, бо в той час територія Буковини знаходилась під владою Румунії. Але, як згадує моя прабабуся Кишкан Ганна Миколаївна ,чутки про те, що  на Радянській Україні панує голод, докочувались через «залізну завісу» кордону.

Будучи ще малою дівчинкою, моя прабабуся на Великдень пішла до церкви святити Паску. Священник Щербанович вийшов на ганок церкви і сказав, що на Великій Україні дуже помирають від голоду люди, тому дякуймо Богові зa те, що ми сьогодні маємо що посвятити в кошику: і паску, і писанки, і сир, і так далі.

1946-47 p. p. видались неурожайними. Картопля вродила завбільшки з горіх. Одного разу прабабуся з прадідом повернулися з роботи, а їм на вечерю мати Чередарик Марія наварила картоплі, яка була дуже дрібна. Її не почистили, і перетовкли з лушпиною, і так з’їли. До ранку прабабуся мало не померла від такої їжі. Сім’я була заможною, тому так-сяк давала собі раду. В той час було багато «бессарабників», які просили шматок хліба. Прабабуся згадує, як її батько казав мамі, щоб жодної людини, яка попросить, не пускати з двору, не давши їй хоча б жменьку кукурудзяної муки. Бессарабники йшли у Вашківці на спиртзавод. З відходів пекли собі палянички, споживали їх і згодом помирили.

Ще прабабуся згадує, як із своїм батьком ховали збіжжя від контролерів. Коли складали копицю з соломи, то кожен шар щедро посипали збіжжям. Таку схованку не могли знайти контролери. А ще сім’я вижила тому, що в нас на обійсті створили бригаду. В стайні стояли державні коні, яких забезпечувані спеціальним ситим пайком. Бабуся доглядала тих коней. Також була корова, яка в той час була годувальницею.

(Гарькуша Андріана)

Зі спогадів Максим’ юка Сидора Васильовича.

Голод 1946-47р.р. був штучним. Хоч ці роки видались дуже неврожайними, проте люди змогли б вижити. Всі запаси продовольства забирали до держави. З розповіді мого дідуся Максим’юка Сидора Васильовича, його батько не повернувся з війни, а два брати повернулися. Один з цих братів став головою сільської ради. Моя прабабуся залишилась вдовою з трьома дітьми. В них на горищі було 30 кг насіння ячменю для посіву на наступний рік. Тоді дядько прислав контролерів і вони забрали те зерно. Діти залишились голодними. В господарстві були вівці та корова, за рахунок цього сім’я вижила. Дід згадує, що по сусідству жила багатодітна сім’я і в них не було корови. Діти пухли з голоду. Люди зносили їм молоко, картоплю і завдяки цьому всі діти вижили.

В нашому селі хоч і був голодомор і були випадки смерті, це не набувало такого масового характеру, як в 1932-1933 p. p. Місцеві жителі рідко помирали від голоду, хоч і голодувати. Масово помирати ті люди, які приходити з Бессарабії. рятуючись від голоду.

(Гарькуша Діана)

Зі спогадів Кушнірик Катерини

У 1946 р. нічого не вродило, оскільки не було дощу. В Молдові було ще гірше і ті люди ходили просити до нас. Наші люди їхали в Панську долину за жомом. Везли його додому і міняли на щось інше.

У нас дома була корова і нам було легше. Ми жили в долині і урожай тут був кращим. Мій чоловік працював на олійному заводі, приносив додому макухи і ми це їли. Весною їли натину, кропиву. В кого була мука, змішували з кропивою і так їли.

(Кушнірик Віталій)

Зі спогадів Стус Одарки Атанасівни

В 1946-47p.p. був неврожай через посуху. Час був важкий після війни. Урядом було доведено кожній сім’і здати до держави хліб і всі види сільськогосподарської продукції. Селяни не могли справитися з цим завданням, за що їх карали. Щоб не бути покараними, вони віддавали все і залишалися без хліба. Тому осінь 1946 р, весна і літо 1947 р. були дуже важкими.

На Буковині померло дуже багато людей. В нашому селі загинуло

33 чоловік.

Деяким заможним селянам приходилось відбувати тюремні покарання через те, що вони не могли дати здачу. Ми віддали все, однако не всю здачу дали, і тоді тато зібрав мамині святкові речі і хустки, черевики, сорочки і пішов по селах міняти на зерно. За пару днів повернувся і приніс 15 кг ячменю. Навіть не зайшов додому, пішов і здав зерно.

Зимою виживали за рахунок квасолі. Мололи на жорнах, змішували з мукою і їли таку кашу.

У нас ще були кролі, їх теж здали, як податок. Нам пощастило, що витрималися кури, які несли яйця. Весною я з татом ходила у Вербівці. А там всі дерева були вкриті хрущами. Тато тряс їх, я збирала і несли додому.

Весною їли натину і кропиву. Хліб був дуже дорогий, за 10 л молока можна було виміняти 1 чорну хлібину. Біля Вашківців був спиртзавод, де поруч була яма з відходами. Люди туди їхали, набирали ці відходи у торбинки і везли додому та пекли паляниці.

(Стус Раїса)

Зі спогадів Крижановської Марії

Багато трагічних сторінок в історії нашого краю. Однією з них є голод 1946-1947р-р. 65 років минуло з того часу, а люди похилого віку з болем у серці згадують цей час. Лише один рік минув після закінчення війни. Багато працьовитих газдів не повернулись до своїх осель з фронтів, багато померли від ран. Молоді хлопці ще продовжували службу в армії.

А тут нова біда. Голод. Причиною голоду була посуха влітку 1946 р. Нестерпно палило сонце, дощу майже не було. Зернових було зібрано дуже мало: з окремих площ не зібрали навіть те, що посіяли. Картопля, другий хліб селянина, також не вродила. Моя мама згадувала, що її, зів’ялу від спеки, микали і в’язками приносили додому. А вже дома оббирали від стебел зів’ялі картоплини завбільшки з горішки. Не вродила і кукурудза. Запаси на зиму в селі були малі. Може б якось і дожили до нового врожаю, та кожному господарству було доведено план хлібозаготівлі. Треба було здавати все, що було в господарстві: зерно, картоплю, м ясо, яйця, молоко.

Всі, у кого було до 2 га землі, мали завдання здати 120 кг зерна від га. Ті, хто мав 2-5 га землі 160 кг від га і в кого було більше 5 га 210 кг з га. Але люди не всю землю засівали зерновими, та і землі не у всіх були однакові. На горбистих полях хліб повигорав. В урочищі Кутянка хліб був такий слабенький, що його не косили, а микали. Дуже важкими для нашого села були зима 1946-47 р. p. і весна 1947 р. Люди жили в постійному страху, що їх викличуть до сільської ради, будуть сварити, навіть можуть посадити у тюрму.

До нового року люди ще якось трималися, а після –  запаси хліба почали вичерпуватися. Головною їжею була стара квасоля, яку варили і перетирали з мукою.

Важкими були 1946-1947р.р. – голод став причиною смерті 33 наших односельчан.

(Шапка Володимир)

Зі спогадів Зарубайко Ольги.

Нас було 8 в сім’ї. Був голод. Мені в той час було 22 роки. Щоб не вмерти з голоду ми йшли до Вашківців за жомом, і пекли з нього паляниці. Їли ріпицю, пекли паляниці з макуха. На городі нічого не вродило. Не було що вбрати, що взути, що з “їсти. Дуже тяжкий рік.

Зі спогадів Понич Анни

Всі дуже сильно голодували, як і ми. Ішли за жомом до Вашківців і пекли з нього паляниці. У ямі з жомом люди топилися, а інші набирали жом у мішок і несли додому.

Багато людей їхати до Калуша по зерно, яке вдома жорнили і пекли паляниці. Деякі люди не поверталися додому. Були випадки, коли злодії відбирали дрібні гроші, а людей викидали з поїзда.

Москалі забрали у нас коней і люди не мали чим орати землю. Запрягали корову чи бика, хто не мав худоби, сам запрягався.

Люди ходили опухлі, вмирали прямо на вулицях, а коли пройшла чутка, що ходять жиди і всіх ріжуть, зчинилася велика паніка. Моя мама зібрала нас і побігли лугами-болотам  на Кулачин.

Тяжко було. Бідували ми. Це був найстрашніший рік.

Зі спогадів Ліферович Василини.

Це був великий неврожай, але наша сім’я могла протриматися Ми посадили город, але зібрали менше половини посадженого. Наша сім’я не голодувала, тому що мали хліб, картоплю, квасолю, буряк. Не у всіх людей був урожай. Але більшою причиною було те, що державі здача зерна давалася.

Найбільше голод торкнувся Молдови, а с. Оршівці зачепив лиш трохи.

Спогади Мельничук Єлизавети.

Був великий неврожай. У нас нічого не вродило. Мені було 4 роки. Мама, щоб не вмерти з голоду, товкла молотком качани з кукурудзи, сушила, жорнила і тоді варила із тієї крупи кашу. Навесні варили натину, кропиву і все зелене, що було.

Не тільки ми голодували, а й багато людей. Щоб не вмерти з голоду , ходили до Вашківців за жомом, з якого вдома пекли паляниці. Люди топитися в ямі з жомом, або помирали біля неї.

Зі спогадів Кибич Іванни  Іллівни.

Мені довелося пережити це страшне лихоліття ще в юнацькі роки. Родина була незаможною, як і більшість односельчан. В 14 років я пішла працювати на завод, де трудилася на рівні з дорослими. До роботи доводилось ходити за кілька кілометрів від села. Люди були настільки голодні і змучені, що не могли дійти додому. На роботі платили  мізерні гроші. Від голоду помирали старі і малі, не було ніякого порятунку.

Крім штучного голодомору, не оминули наших односельчан  й репресії.  Троє жителів с. Оршівців було репресовано:  сестри Полікарпова Дарія Дмитрівна та Бебик Наталія Дмитрівна разом з матір’ю були репресовані до Казахстану на 13 років, Федорюк Семен Миколайович до м. Воркути на

10 років.

Та попри всі ці негаразди, село розвивалось .Значно піднявся культурно-освітній рівень оршівчан.

Певна кількість жителів села закінчили вищі навчальні заклади, середні спеціальні, здобули загальну середню освіту. З дошкільних установ у селі працювали колгоспні ясла і дитячий будинок. У селі працювали дві бібліотеки з книжковим фондом 37 тисяч примірників. Значні зміни сталися і в медичному обслуговуванні населення. В селі діяв фельдшерсько-акушерський пункт, колгоспний профілакторій. За сприяння Миколи Васильовича Лупула в Оршівцях в той час було побудовано будинок культури, 16-ти і 4-ох квартирні житлові будинки, двоповерхове приміщення для дитячого садка, було здійснено газифікацію населеного пункту.

Наші односельчани, будучи солдатами Радянської Армії, виконували інтернаціональний обов’язок в демократичній республіці Афганістан. Серед них: Лупул Василь Тарасович, Мойсюк Михайло Євгенович, Чобан Володимир Дмитрович, Осінцев Олег Миколайович, Ткач Михайло Степанович, Гоголь Дмитро Михайлович. Всі вони повернулись до рідного села.

У 1986 році, коли в нашій країні сталося лихо на ЧАЕС , шестеро  наших односельчан були ліквідаторами аварії. Це Галіцький Михайло Олександрович, Гоголь Тарас Олексійович, Чередарик Ілля Якович, Візір Василь Васильович, Клепус Олена Федорівна, Зарубайко Дмитро Романович

Докорінно поліпшився добробут трудівників села за період незалежності України. В селі діють 4 продовольчих магазини, промтоварний, господарський магазин, лазня, ресторан. Багато зусиль для розвитку села доклала Марія Дмитрівна Климчук – сільський голова  протягом  багатьох років.

Сучасне село Оршівці – одне з мальовничих сіл Буковини. За роки незалежності України відродилося духовне життя оршівчан. Осередком цієї духовності стала сільська церква. Вона є архітектурною пам’яткою ХVІІІст., збудована при протоієреї Василеві Драбику. Церква стоїть в центрі села, збудована з дерев’яних брусів, односельці в належному стані підтримують її зовнішній і внутрішній вигляд. Старожили згадують, що перша церква знаходилась недалеко від того місця, де зараз проходить залізниця Львів-Чернівці. В нинішній церкві зберігаються реліквії, перенесені із старої церкви. На початку ХХ ст. Гаврило Пилип’юк збудував у селі каплицю, що нині є окрасою села.