Видатні особистості Ошихліби

Павло  Щегельський – поет  і  прозаїк,  член  Національної  Спілки   письменників  України.  Народився  3 липня  1946  року  в  Ошихлібах   у  родині  вчителів. Батько його працював директором школи в цьому селі. Юнак закінчив десятирічку в селі Кислику Гайсинського району на Вінниччині. Вчився у Сторожинецькому лісничому технікумі. Деякий час працював шляховим робітником на будівництві залізниці. У 1966 році вступив на факультет журналістики до Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка.

Після закінчення навчання працював літературним консультантом у кабінеті молодого автора Національної Спілки письменників України. Живе у Києві.

Павло Григорович Щегельський розпочав літературну діяльність у середині 60-х років. Спочатку виступав як поет. З 1965 року друкує вірші в газетах,  журналах,  колективних збірках. Незабаром окремим виданням вийшла перша збірка поезій під назвою “Напруга” (1973).

У 1979 році поет видав другу збірку віршів “Серпневі зорепади”. Поезії цієї книжки присвячені сьогоднішньому дню. Герої автора – наші  сучасники, люди праці.  Яскравими поетичними фарбами поет зображує красу рідної землі, з любов’ю малює село, поетизує працю хліборобів.

Пізніше П. Щегельський видав кілька прозових творів. У 1982 році вийшли його повісті “Зустрінемось на Хрещатику” та “Ранні яблука”.

Значний інтерес у читачів викликав роман “Двоє” (1985), який присвячено морально-етичним проблемам.

Твір “Двоє” письменник надіслав Ошихлібській середній школі з автографом: “Колективам учителів та учнів Ошихлібській СШ з побажанням щастя,  здоров’я,  успіхів у роботі та навчанні.  Ваш земляк і автор цього роману П.Щегельський”.

Одержала подарунок – повість «Зустрінемось на Хрещатику» – і  сільська бібліотека з таким дарчим написом: «Дорогим моїм землякам – трудящим  села Ошихліби – з  найкращими побажаннями. Автор.»

 

Олександра Черватюк (Лупул) – педагог, поетеса, колишній науковий працівник. Народилася 6 грудня 1942 року в Ошихлібах. Навчалась у місцевій восьмирічці, закінчила Кіцманську середню школу, а згодом філологічний факультет Чернівецького держуніверситету.

У 60-х роках працювала вчителькою молодших класів в Ошихлібах. Вкладала всю свою душу в роботу зі школярами, старалась прищепити їм інтерес до здобуття знань, до книжки. Вона – вчитель-методист і відмінник народної освіти.

Кільканадцять літ Олександра Василівна була науковим працівником кабінету виховної роботи Міністерства освіти України, закінчила аспірантуру при науково-дослідному інституті педагогіки України в Києві, де займала посаду старшого наукового співробітника.

О. Черватюк – авторка  близько тридцяти науково-методичних робіт з виховання школярів. В останні роки вона працювала заввідділом педагогіки і психології  у  Чернівецькому обласному науково-методичному інституті освіти, де займалась проблемами виховної роботи в школах області. Має ряд публікацій на цю тему.

О.Черватюк  цікавилась  фольклором,  записувала від старожилів народні пісні,  легенди,  перекази. Сама писала поезії. Нещодавно вийшла з друку її перша книжка віршів під назвою “Залишити слід”. Уже готові до видання ще дві збірки поетичних творів” А любов, наче цвіт” та “Сонячний зайчик”. Чимало творів авторки – це   пісні. Вона писала й музику на власні тексти.  Кілька творів поетеси перекладено італійською мовою.

Твори О.Черватюк відзначаються свіжістю, оригінальною образністю, тому вони так хвилюють читачів.

Багато  цікавих  мрій  було  у  цієї  талановитої  людини,  та  не  судилося  їм  здійснитися.  У  2009  році  через  важку  хворобу  перестало  битися  серце  Олександри  Черватюк.

 

Рахіля Руснак – співачка, колишня солістка українсько-канадського спільного підприємства ” Кобза”, яке працює в Києві. Народилася 20 серпня 1952 року в Ошихлібах у селянській родині. У сім’ї всі гарно співали, і цей співочий талант передавався з покоління в покоління, а старовинні пісні, яким не одна сотня років, стали своєрідною родинною реліквією.

Вечорами дівчина часто співала із своїми сестрами Марією та Ганною біля батьківської хати. Виступала й у сільському клубі, але тут виконувала лише сучасні пісні, а тих прадавніх маминих пісень не торкалась.

По закінченні середньої школи 1969 року Рахіля вступила до Чернівецького культурно-освітнього училища на режисерський відділ, після успішного закінчення якого працювала спочатку на Кельменеччині, а далі в рідному селі в Будинку культури. Тут створила фольклорний ансамбль “Молодички”. Самодіяльні артисти ансамблю займались збиранням і пропагандою  пісенної  народної  творчості.  Вони зробили й першу на Буковині виставу старовинного  сільського  весілля.

У 1982-1986 роках  Р.Руснак навчалась на режисерському факультеті Рівненського інституту культури. Закінчивши навчання, працювала методисткою Кіцманського будинку культури,  була керівником самодіяльного народного театру. У Кіцмані організувала фольклорну групу. Разом з нею займалась  і   відродженням буковинських пісенних скарбів. З нею ж здійснила постановку сюжетної вистави, котру написала на основі фольклору нашого краю.

Професійна співоча біографія артистки почалася з 1989 року. Був радіо конкурс  “Чисте джерело”, в якому вийшла переможницею. Після фестивалю “Червона рута ”  Р. Руснак отримала запрошення на роботу від фірми ” Кобза “.

У 1991 році Рахілю Тимофіївну запросили на гастролі до Англії.

У кожної співачки є улюблені пісні. У  Р.Руснак це – старовинні  народні пісні  ” Сумно мені, сумно”,  ” Я ворота запираю”,  ” Ой на горі буйний вітер віє”,  ” У долину, у долину”.

Рахіля Руснак закохана також у жовнірські,  рекрутські та вояцькі пісні “А вже тому сім рік буде “,  ” Ой ходила дівчинонька в Чернівцях по ринку”, “Злетів голуб, злетів”.

Концерти співачки користуються незмінним великим успіхом !!!

 

Василь Залітач – український  артист.  Народився в Ошихлібах 1948 року в багатодітній селянський сім’ї. Вчився у місцевій  восьмирічній школі.  Після цього навчався у Чернівецькому культурно-освітньому училищі.

Під час проходження служби в армії працював артистом у армійському ансамблі пісні і танцю Прикарпатського військового округу.

У1969 році почав працювати танцюристом в Державному академічному ансамблі народного танцю “Жок”, куди вступив на підставі конкурсного відбору. Вісімнадцять років свого артистичного життя віддав В.Залітач цьому славнозвісному  молдавському  ансамблю.  Серед танців популярного колективу особливим успіхом користується запальна «Молдовеняска», поетична «Хора Фетелор», урочиста сюїта «Карпати». У цих танцях зосереджено найхарактерніші елементи народної хореографії  Молдови.

На території колишнього Союзу PCP важко знайти куточок, де б не виступав ансамбль. Знають його і в далекому зарубіжжі. «Жок» з великим успіхом давав концерти в Угорщині, Румунії,  Польщі, Югославії,  Австрії, на Кубі та в інших країнах світу.

У складі ансамблю 110 танцюристів і музикантів. У багатьох танцях Залітач виконував сольні номери.

Відпрацювавши  чверть століття  на  професійній сцені, 1986 року артист вийшов на пенсію. Нині Василь Іванович живе у Кишеневі. Підтримує зв’язки з рідним селом. Тут мешкає його рідня.

 

Світлана Деревенко – педагог  і поетеса. Народилася 11 квітня 1964 року в Ошихлібах у селянській сім’ї. Навчалася  у  місцевій  десятирічці, яку закінчила 1981 року із золотою медаллю.  Була першою випускницею школи з такою високою нагородою.

В старших класах з великим інтересом вивчала всі предмети, та особливо захоплювалася літературою, а в 15 років сама почала писати вірші. Перші літературні спроби школярки публікувалися в районній газеті.

Після школи вступила на філологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. По закінченні  працювала в державних органах. З 1991 року  працювала заступником директора з виховної роботи та вчителькою української мови і літератури в Шишківському загальноосвітньому навчальному закладі І – III ступенів.

С. Деревенко – одна  з кращих педагогів району та області.  Вона  працює за власною методикою. У 2003 році зайняла перше місце в обласному вчительському конкурсі.

Нещодавно  Світлана  Іванівна підготувала авторську програму з літератури рідного краю, окремо – з  красного письменства Кіцманщини.

У школі Світлана Іванівна успішно керує учнівським клубом, члени якого пробують свої сили в літературі: пишуть вірші, оповідання, замальовки, записують народні пісні, організовують зустрічі школярів з цікавими людьми.

2003 рік видався для нашої талановитої землячки: вона дебютувала першою книжкою творів «Дивоцвіт любові»,  куди ввійшло все краще, написане  авторкою впродовж останнього десятиріччя.  У збірці вміщені і поезії, і прозові твори, які читаються з неослабним інтересом.

А  в  2011  році  С.Деревенко  проявила  свої таланти  ще  й  у  спорті. І  тут  теж  досить  високі  досягнення.

 

Василь Бобик – до  середини 2003 року – диригент  військового оркестру, заслужений артист України, пізніше – на викладацькій роботі у Львівській державній консерваторії. Народився 9 лютого 1962 року в Ошихлібах у селянській сім’ї. У 1979 році  закінчив  Кіцманську дитячу музичну школу. Наступного року йде служити в армію. Тут потрапив до військового оркестру Ташкентського вищого загальнокомандного училища, звідки незабаром вступив до музичного училища в Ташкенті. Там протягом чотирьох років юнакові довелося поєднувати навчання з надстроковою армійською службою.

У 1985 році В.Бобик блискуче склав іспити на  військово-диригентський факультет при Московській державній консерваторії, де навчався 5 років. З 1997 року працює у Чернівцях. Має військове звання підполковника.

Митець від природи – дуже  талановита людина. Він дуже вимогливий до себе й музичного колективу. Тому під його керівництвом виступи оркестру отримують захоплюючі відгуки.  На міжнародній презентації духових оркестрів, яка відбулася в Польщі, оркестр під керівництвом нашого земляка домігся загального визнання, випередивши своїх конкурсантів. До Чернівців генерал-майорові  польські  друзі надіслали листа-подяку. Не менше захоплення виступи оркестру викликають і в нашому краї у філармонії, під час святкових заходів, а то  й просто на вулицях міста.

Митець постійно підтримував тісні зв’язки з оркестрами інших країн, обмінювався досвідом, спеціальною літературою. Незважаючи на велику зайнятість, Василь Бобик приділяє велику увагу сім’ї, дітям, турбується про свою матір, яка живе в Ошихлібах. Василь Бобик зараз є директором Чернівецького музичного училища  ім. С.Воробкевича.

 

Тарас Лупул – науковець  Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, кандидат  історичних наук. Народився 28 липня 1973 року в Ошихлібах.

У 1990 році закінчив місцеву середню школу й тоді ж вступив на історичний факультет університету. По закінченні навчання почав працювати викладачем історії та суспільних предметів.

З вересня 1996 року Т. Лупул правах на кафедрі історії та новітнього часу Чернівецького університету.

З 1999 року він – асистент  кафедри міжнародних відносин. Через рік молодий науковець захистив кандидатську дисертацію на тему «Сучасна імміграція в Канаді: основні тенденції та особливості» зі спеціальності «Всесвітня історія».

У вересні 2003 року отримує звання доцента кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету.

Тарас Ярославович Лупул плідно працює як науковець. Він – автор     близько двадцяти наукових публікацій у вітчизняних та  зарубіжних спеціалізованих виданнях. Його матеріали відзначаються глибокою науковістю, аргументованістю та новизною.

Науковець добре володіє англійською та французькою мовами, що допомагає йому ознайомлюватися в оригіналі з дослідженнями іноземних учених.

 

Степан Мацієвич – письменник  і журналіст, діяч трудової еміграції і робітничого руху в Канаді. Народився в Ошихлібах 1909 року у селянській сім’ї. Успішно закінчив місцеву школу, але здобути середню освіту не мав змоги.

У 1928 році дев’ятнадцятилітнім  юнаком виїхав до Канади в пошуках   кращої долі. Працював на залізниці, у фермерів. Незважаючи на      матеріальні нестатки,  брак вільного часу,  наполегливо  займався самоосвітою,    багато читав. Згодом з великими труднощами  вступив до французького коледжу.

Живучи у Канаді, Степан Устимович  чимало сил та енергії віддав гpoмадській роботі. Його обирають членом крайового виконавчого комітету Товариства об’єднаних українців Канади (ТОУК).

Виступає як  журналіст і фейлетоніст. Побачили світ кілька його збірок фейлетонів, зокрема «Кінець династії» та «Колумб відкриває Піцерію».

Усі свої твори публікував під різними псевдонімами.   Мав  їх  близько десяти.  Підтримував тісні зв’язки з київським журналом «Перець», був  у  дружніх стосунках  з Андрієм Малишком.

Майже сорок років С. Мацієвич працював на ниві журналістики. Багато років був редактором газети «Українське життя», активно співпрацював у тижневику «Життя і слово».

У повоєнний час кілька разів відвідав Ошихліби.  Останній раз у 1953 році.

Помер 1971 року в Канаді.

В Ошихлібах  проживала його рідна сестра Півонія, а племінник Олександр Лупул відомий тим, що більше  десяти років був художнім керівником та диригентом знаменитого  Вашковецького заслуженого самодіяльного народного хору, виступи якого на біс сприймали в багатьох країнах світу.

 

Руслана Мирежка – художниця. Народилася 23 серпня  1978 року в  Ошихлібах у вчительській сім’ї. Ще в дитинстві виявила велике  зацікавлення і неабиякі здібності до малювання. У п’ятирічному віці публікувала свої малюнки у дитячому журналі «Малятко»: ілюструва­ла казки, зображувала мальовничу при­роду рідного села. У дошкільному віці виявила також нахил до музики.

Коли дівчинка була в четвертому кла­сі Ошихлібської середньої школи, почала одночасно навчатися у Кіцманській дитя­чій музичній та художній школах. Остан­ню закінчила з відзнакою. Згодом вступи­ла до Вижницького коледжу прикладного мистецтва. Пробувала свої сили в різ­них художніх жанрах. Малювала пейза­жі, жанрові картини. П’ять ранніх робіт, написаних аквареллю й олією, подарувала рідній школі. Гарне враження, зокрема, спра­вляє пейзаж «Світанок».

У 1999 році Руслана стає студенткою Львівської академії при­кладного мистецтва, яку вже успішно закінчила,завершила навчання у магістратурі при цьому вузі.

У неї досить рідкісна для прекрасної статі спеціальність – художник-ювелір.

З великим художнім смаком вона виготовляє чудові прикраси з дорогоцінних металів. Декілька років тому за спеціальним замовленням виготовила медаль­йон з білого золота до дня народження колишнього Президента України Л.Кучми з відповідною монограмою.

Руслана Василівна володіє багатогранним талантом. Вона та­кож займається ліпленням з глини, різьбою по дереву, малює іко­ни, виготовляє меморіальні дошки тощо.

Митець, мешкаючи у Львові, підтримує тісні зв’язки з рідним селом, досить часто навідується до матері, зустрічається з  школярами.

 

У мене давно була мрія опанувати увесь буковинський стрій. Мама навчила ткати буковинські горботки, зшивати кептарики (це досить важка та копітка робота), вишивати сорочки бісером, нитками, крім цього, навчилася робити буковинську цирку (мережку). Вишиваю з дитинства, адже на Буковині є такий звичай: кожна дівчина повинна мати святковий український костюм. За традицією, буковинський стрій одягають на Великдень до церкви, на весілля вінчальні батьки, дружки, світилки, також наречена на другий день весілля.

У нашій хаті завжди пряли, ткали і вишивали. Спершу до вишивки ставилася з цікавістю, потім зрозуміла, що моє захоплення це – дар Божий. Оскільки вмію малювати, відроджую старовинні буковинські орнаменти, придумую свої. Нещодавно створила власну колекцію вишивок.

2005 року вступила в Спілку майстрів України. Однак це виявилося не так просто, як гадалося. Довелося організувати дві персональні виставки в Києві та провести майстер-клас. Відтоді побільшало запрошень на різноманітні виставки. П’ять разів їздила на виставки до Румунії, обмінювалася досвідом з їхніми майстрами, проводила майстер-класи. А під час проведення в Києві пісенного конкурсу “Євробачення” для майстринь влаштували містечко майстрів на Хрещатику. Там познайомилася з керівником Всеукраїнської спілки “Ексклюзив” Любов’ю Моторною. Відтоді з’явилося багато замовлень, почали запрошувати на виставки до Верховної Ради, Будинку України. А 2008 року мені вручили “Золоту голку України”.

На форумі жінок України зі всього світу дізналася, що українки, які повиїжджали за кордон, мають там верстати, тчуть та вишивають українські орнаменти.

Над однією сорочкою працюю близько двох місяців.

Торік їздила з ансамблем (у моїх вишиваних костюмах, вони представляли Україну) з виставкою до Греції. Виступ українців так вразив греків, що вони викликали учасників ансамблю на біс. Мої роботи розійшлися по цілому світу. Багато замовлень маю зі Львова. Купувала мої вишиванки навіть Катерина Ющенко. Гаптовані речі в подарунок уже впродовж п’яти років замовляють від Адміністрації Президента.

Якщо вишивати може навчитися кожен, то ткацтво – набагато складніше. На Буковині воно фактично вмерло. Тому свої знання передаю доньці (нині навчається у дев’ятому класі), вона допомагає мені ткати пояси, мережки, вишиває. Також влаштовую майстер-клас для учнів з чернівецьких шкіл, Кіцманя, Ошихлібів. Найважчий у ткацтві перший етап – заправити верстат. Снувати нитки треба два дні. Раніше за верстат сідала тільки мама, однак вона перенесла інсульт, тому доводиться робити все самій. Дуже вдячна своїй матері Орисі Курчак, адже саме вона прищепила мені любов до вишивки, ткацтва. Коли довелося зробити вибір, працювати й далі лікарем чи вишивати, обрала те, що більше мені до душі.