Духовність Ревне

Історія Свято-Миколаївської церкви

       В південно-західній частині села Стрілецький Кут, на готарі між Стрілецьким Кутом та Ревно, на крутому березі Монастирського потоку, який несе свої води в річку Прут височіє дерев’яна культова споруда. Це Свято-Миколаївська церква.

Будівництво культової споруди в селі відноситься до XVIII ст. Територія на якій розташовані села Стрілецький Кут та Ревно з 1669 року належала Скит-Манявському монастирю, який знаходивсь на Галичині. В 1744 році на кошти монастиря протоігуменом Ісаєм була збудована невелика одноверхна дерев’яна церква хатнього типу на ім’я Святого Миколая, яка до 1784 року була філією згаданого монастиря, а з 1874 року стала парафіальною. Від старої монастирської церкви у вівтарі теперішньої знаходиться монастирський умивальник XVIII ст. В 1895 році колишня монастирська церква була перевезена до с. Слобода-Комарівці, про що свідчить документ кінця XIX ст. Ось його основний зміст: „Высокоприподобна митрополича консистория. В смиренности подписанным уряд патриархальным, що тутешня стара церква в мнение высокораспоряжателя высокопреподобного консистории от 13 марта 1893р. до нынешнего дня до Свободы Комаривцы перепроваджена. В святом престоле небыло святых мощей. На месте бувшего престола поставится ответный каменный хрест. ”

Уряд парахиальный Ревно

23 февраля 1895 р.

Іеротей Федорович — порох.

[1 арк. 24]

       Цей хрест, нажаль не зберігся. Замість нього в 1992 р. на місці престолу старої церкви було поставлено кам’яний хрест, який взяли з кладовища. Теперішня дерев’яна церква Святого Миколая була освячена в 1889 році, її було споруджено на кошти Буковинського релігійного фонду та пожертви місцевих жителів. Свято-Миколаївська церква – однокупольна культова споруда хатнього типу. В плані церква має полігональний вівтар та прямокутну наву ширшу за інші приміщення, з гранчастими боковими прирубами. Бетон і нижня частина стін захищена піддашшям. Дерев’яні зрубові стіни перекриває двосхилий дах з причілками. Дах церкви покритий бляхою. Над дахом височать п’ять пірамідних верхів з хрестами, над навою височить восьмибічний барабан з куполом у стилі гуцульської школи народного будівництва який на кілька метрів вищий за інші. Стіни церкви зведені в зруб, ззовні обшальовані дошками, а з середини оштукатурені гіпсовим розчином. Вхід в храм з південного боку притвору.

      В приміщенні нави привертає увагу позолочений іконостас, кінця XIX ст., ікони для нього виконав єпархіальний маляр Є. Бучевський. Фресок в церкві немає, підлога дерев’яна.

В храмі зберігається Святе Євангеліє, яке видано в 1748 році „з доброї ласки імператриці Російської імперії Єлизавети Петрівни”, яке оздоблено в гарну оправу. У абсиді зберігається плащаниця виготовлена на початку XX ст. В документі вказано:

„Церков получила року 1901 — от тутешняго побережника Дмитрика Кокоячука в дар плащаницу в чене 165 кор. Признательность виражаєшся от мисцевого пароха ”

[1 арк. 27]

 

      Свято-Миколаївська церква розташована на пагорбі, що підвищується над довкіллям на віддалі 100 м від Монастирського потоку головний вихід з церкви спрямований на гору Високий горб, яка покрита високими буковими деревами, навколо церкви шумлять майже сторічні ясени. Місце для будівництва церкви вибрано дуже вдало. Зі сходу та півдня омиває пагорб Монастирський потік, а із сходу і півночі стоїть буковий ліс. Все це слугувало природнім захистом від несподіванок та примх погоди.

        Окремою спорудою на подвір’ї церкви розташована дзвіниця, збудована 1889 року. Габаритні розміри якої 5.10 х 5.10 х 10.0 м. Це дерев’яна зрубна споруда, яка ззовні обшальована дошками, вкрита бляхою, верх дзвіниці має вигляд восьмикутного гранчастого намету. Дзвіниця двоярусна, на другому ярусі знаходяться церковні дзвони: 1 великий (куплений Георгієм Калинюком, репресованим радянською владою), 2 середні і 2 малі куплені за церковні гроші. Напроти головного входу в храм знаходиться кам’яний хрест зі столом, для освячення води. На захід та північ від храму розміщений досить великий цвинтар, на якому знаходяться майже 4 000 могил. Перші поховання відносяться до середини XVIII ст. Вважається, що першими тут були поховані ченці монастирської церкви – філіалу Скит-Манявського монастиря. Документальним свідченням цього є діптихон із списками монахів, що зберігається у вівтарі теперішньої церкви.

На кладовищі знаходяться надмогильні пам’ятники від кінця XIX ст. і до наших днів. Особливу увагу привертає пам’ятник із чорного граніту зроблений у Чернівецькій майстерні Москалюка. Його встановлено на могилі о. Єротея Федоровича (1840-1907рр.). тепер цю пам’ятку зареєстровано як пам’ятник історії і культури. Хто ж такий Єротей Федорович?

Єротей Федорович – громадський і церковний діяч Буковини. Постать протоієрея Єротея Федоровича як одного з подвижників національно-культурного розвитку українського населення займає почесне місце в історії буковинського краю. Працюючи на парафії села Ревно протоієреєм церкви св. Миколая, він організував 1893 р. хату – читальню від значного в той час на Буковині товариства «Руська Бесіда». Засноване у 1869 році це товариство служило осередком громадського та літературного життя у краї.

Спочатку до читальні приходило близько 52 чоловік, з них тільки 24 були письменні. Її відвідували лише у неділю та релігійні свята. При читальні існувала бібліотека, що нараховувала у 1902 р. 192 книжки причому більшість їх подарував Є. Федорович. До читальні надходили газети «Буковина», «Руська Правда», «Гайдамаки». Особливою популярністю серед жителів села користувались книжки «Просвіти», видання «Руської Бесіди». Так, у газеті «Руська Рада» від 22 березня 1902 року сповіщалося, що члени читальні організували хор, яким керував учитель села Ревно М. Дашкевич, який виконував, як церковні, так і світські пісні перед жителями села та за його межами.

За ініціативою Є. Федоровича у село запрошувались відомі українські письменники. Так, у 1901 році тут гостювали О. Кобилянська та Л. Українка, які зустрічалися з членами читальні. Газета «Руська Рада» надрукувала у грудні 1902 року повідомлення про те, що в селі побував відомий письменник, громадський діяч і просвітитель Осип Маковей, який виступив перед жителями села з нагоди шевченківських свят.

Жителі сіл Стрілецький Кут та Ревне турботливо доглядають могилу О.Є Федоровича. Поруч знаходиться могила отця Івана Кіндерського (10.10.1902 -18.4.1970 рр.), який довгі роки працював священиком у місцевій церкві. На кладовищі знаходиться могила жителя с. Стрілецький Кут Ковалюка Дмитра Васильовича, який помер у 1933 році на надгробному хресті якого викарбовано малий герб України – тризуб. Старожили розповідають, що він приймав активну участь у боротьбі за відродження української державності, був членом Буковинського куреня. Дивно, як врятувався цей пам’ятник у важких умовах румунського і радянського тоталітарних режимів. На кладовищі знаходиться могила заслуженого агронома України Петрюка Дмитра Івановича. Про будову давньої монастирської церкви, яку населення називає Ісаєвською, існує цікава легенда, яку розповіла жителька села Стрілецький Кут Тащук Раїфта Іванівна (1904 року народження). Вона згадує:

«Коли я була маленькою дівчинкою, почула від своєї бабусі таку легенду. Давно це було. Подорожували по нашому краю монахи монастиря, який знаходився десь в горах. Одного разу вони повернули від річки Прут направо і попрямували берегом невідомого гірського потоку до високого лісу, який виднівся в далині. Світле сонечко закінчило вже свою денну дорогу та кликало все за собою на спочинок. Все навколо готувалося до сну. І тільки могутній ліс стояв на високому пагорбі байдужий. Підійшовши до узлісся монахи побачили величезну поляну. Сіли відпочити, розіклали вогнище і повечерявши полягали спати. Прокинувшись вдосвіта – оглянулись – лісова поляна. З півдня і сходу омивалась вона гірським потоком, а із заходу і півночі піднімалися гори, покриті величезними буковими деревами. Сподобалась їм ця місцевість. «Тут би нам поселитися і свою церкву збудувати» – сказав старий монах. Поставили монахи дерев’яний хрест на лісовій поляні, старий монах поблагословив їх і вони повернулись до свого монастиря. Через деякий час вони знову повернулись до цієї облюбованої місцевості, а незабаром приступили до будівництва церкви. Згодом на допомогу прийшли місцеві жителі, які рубали великі дерева, розпилювали і обтісували їх, робили зрубові стіни церкви. Важкою була праця. Все ж таки церква була збудована і стала вона філіалом монастиря. Гірську річечку назвали Монастирським потоком, а під лісом розмістили монастирське кладовище, де пізніше були поховані монахи.»

Так була збудована в селі Ревно монастирська церква. Сьогодні Свято-Миколаївська церква є діючою, жителі сіл Стрілецький Кут і Ревно у святкові і недільні дні приходять до Божого храму. Церква Святого Миколая належить до характерних зразків буковинської дерев’яної архітектури кінця XIX ст., і є цінною пам’яткою народного будівництва.

 

Матеріал зібрали та підготували:

Керівник групи: вчитель історії Бульбук Іван Ілліч Учні: Гуцуляк Інна Рошко Богдана Тащук Роман Гаврилюк Марина Панчук Марія

 

Історія Свято-Іллівської церкви

„В церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою”

(1 Кор. 14.19)

Наука Христова – найбільша і найглибша, найвірніша й найясніша наука в світі. А починалася все ось так:

Шарлай Мирослав повертався потягом „Київ – Чернівці” від станції місто Вінниця з чергової сесії, де він складав іспити в інституті. Доля дарувала чудового попутника, ним став Владика Данило. Це був 1990 рік. І скрізь, де проводилась Служба Божа: чи в с. Мамаївці, чи на площі біля тюрми, чи пізніше вже в Свято Миколаївській церкві, були і жителі наших сіл Стрілецький Кут, Ревно. Перші наші однодумці: Бондар Іван, Бондар Василь, Гончарюк Василь, Бульбук Ілля, Дудчак Микола, Фотій Юрій, Унгурян Володимир, Тащук Семен, Боднарюк Василь (перший староста громади), Калинюк Іван, Синчук Костянтин, Шарлай Мідорія, Синчук Марія, Калинюк Рахіля з родиною, Тащук Марія Тодорівна, Катрюк Вікторія, Бурячок Мідорія, Середяк Марія, Грамович Ілля. З ініціативи Рахілі Калинюк виявили бажання запросити  Владику на Богослужіння. Першу Службу Владика відправляв в неділю жінок мироносиць. Ця подія сколихнула село. Одні тішилися, що нарешті дочекались, а інші під тиском владики Онуфрія все робили щоб не допустити аби громада перейшла до Київського патріархату. В цей день було багато образ для Владики Данила. Навіть окуляри зривали йому з очей.

Всерівно з того часу кожної неділі служилася Служба перед закритими ворітьми церкви. І почалися гоніння нашої громади. До храму нас не пускали наші односельчани, наші сусіди, наші родичі. Тому ми вирішили звернутися до нашої влади. Тоді у ОДА, а саме відділом у справах релігій керував Володимир Кондратенко (царство йому небесне). Він все нам роз’яснив і порадив та допоміг отримати свідоцтво на реєстрацію громади Свято-Миколаївської церкви. Повернувшись в село протилежна громада ніяк не хотіла переходити до КП. Тому ми на одне із недільних Богослужінь запросили сільського голову, бо наївно думали, що маємо українську владу. Щоб уникнути сварки ми запропонували почергове Богослужіння у храмі. Щоб цього не сталося найбільше приклався тодішній голова сільської ради Боднарук. Згодом сталося лихо, померла наша прихожанка, солдатська вдова Калина Оленчук. Труна з тілом простояла під зачиненими ворітьми понад 40 годин. 36 чоловік ночували біля труни. Відбувалося це все 4 березня (субота) 1995року. Про це писалося в пресі. Наступного дня громада вирішила іти до вищих державних органів. Та прибувши під стіни ОДА нас „зустрів” кордон міліції. І тут пролунала команда „ФАС” (!!!) і за руки і ноги, навіть інвалідів, вкидали до автобуса, який відвіз людей у міліцію. Про це писалося в „МБ” №13, 20 -26 березня 1994р.

13 серпня 1994 року з ініціативи жінок громади, з вимогою про позачергове Богослужіння, велика частина громади відправляється до сільської ради. Голова знехтував людьми і втік, а люди вирішили чекати поки він не повернеться. В разі не вирішення проблеми ми розпочинаємо безстрокове голодування. Голодовку розпочато. (!!!). Ночувати під стінами сільради залишилися: Боднар Іван Маркович, Тащук Василь, Калинюк Іван, Унгурян Володимир, Синчук Віктор, Дудчак Микола, Синчук Марія, Калинюк Рахіля, Жукотинська Світлана. Всі три доби було дуже важко. Ведеться щоденник голодівки. Багато людей приходило зранку відвідати голодуючих, плакали. Люди приносили теплі речі, покривала, ковдри. Приходили і наші односельчани, які залишилися в церкві. Одні просто мовчали, а інші ганебно обзивали, докоряли, кляли. Село ще такого не бачили. Першу ніч навіть світло не дозволили включити надворі, тому у повній темноті голодуючі спілкувалися між собою. 14 серпня – Маковея. Проїздом на Аннину гору нас провідав Владика Данило і подарував книгу „Катехізис православної віри”. Наступав другий день голодування серед нас є старенькі чоловіки Боднар Іван та Тащук Василь. Їм стало погано. Постійно за станом голодуючих слідкувала медик Наталія Романівна Шарлай. Тому вона порадила їм не підніматися з розкладачок. В Унгуряна Володимира і Калинюк Рахілі піднявся тиск. Їм потрібна допомога. П’ятниця, субота, неділя, а на понеділок прибув голова, після довгих переговорів він вийшов до людей. Калинюк Рахіля втрачає свідомість. Це спричиняє паніку, створюється перепалка. (!!!). О 17 год. голова виносить рішення про почергове Богослужіння. Голодівку припинено!

Було свято Преображення Господнє. Почергового Богослужіння так і не було. З самісінького ранку прихильники МП забарикадували вхід на подвір’я церкви. На ворота повісили залізні замки. Тому наша громада організовано пішла молитися до каплички. Там ми молилися аж до зими. Було дуже тяжко. Ми молилися під відкритим небом, і в спеку, і холод, і в дощ, в мороз. По Службі чужі люди приносили, аби загрітися, чай і роздавали віруючим. Справа йшла до зими, рішенням сесії сільської ради, нам дозволили до весни молитися в приміщенні будинку, який належав священикові отцю Еротею Федоровичу. Згодом священик Гук Ігор привів свою паству до будинку священика, яка у радянські часи служила початковою школою дітям. Там ми молимось і сьогодні. А поруч будується нова прекрасна будова. Цей храм названо на честь Святого пророка Іллі – Свято – Іллівська православна церква КП, бо храм церкви 2 серпня, День Святого Пророка Іллі. Так вирішила двадцятка, перейменувавши з Свято-Миколаївської. Місце під будівництво освятив Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило.

Настоятелем храму з 2003 року є Ярослав Вовкович. Разом з прихожанами трудиться на будівництві храму. Настоятель скромний, невибагливий, має прихильність, шану від сельчан.

 

 

 

 

 

 

Розповідь старожилів про Адвентистький рух на теренах сіл Стрілецький Кут і Ревне

Історія громади починається немов би струмочок чистої води, що перейшов у швидкі і бурхливі води річки Прут.

Буковину Бог наділив прекрасним місцем на Землі. Одяг її прекрасною природою, огородив Прикарпатськими горами, насадив ліси, які пишаються своїми рідкісними в світі стрункими сріблястими буковими деревами, звідки і походить назва нашого краю — Буковина. На Буковині прекрасні сади, поля, гаї і луки, кришталеві прозорі річки та стави. І все це можна побачити в мініатюрі, коли проходиш по селам Стрілецький Кут і Ревна.

В XVIII столітті прийшов кінець темному Середньовіччю. Протестантський дух, нова культура в Європі має своє поширення.

Щоб підготувати ґрунт для сприйняття Євангеліє в повному світлі, Святий Дух побудив тисячі європейців переїжджати на нові землі. Еміграція багатьох протестантських, євангелістських та римо-католицьких сімей на початку 1880-их років в Буковинські села, сприяє швидкому росту населення і розвитку нашого краю.

В 1781 році Австро-Венгерська монархія ратифікує Закон про віротерпимість, що надав свободу віросповідання, і це сприяло поселенню багатьох протестантських сімей в Буковинських селах. В селі Стрілецький Кут поселились поляки, чехи, євреї, румуни.

В 1869 році був прийнятий Закон про обов’язкову початкову освіту, і це сприяло тисячам українців, що жили в наших селах подолати безграмотність, а згодом, почу­вши проповідь Євангеліє – самостійно почати досліджувати Слово Боже і пізнавати волю Божу. В 1893 р. Єротей Федорович організував читальню “Руська бесіда”. Пра­цюючи в парафії села він запрошував людей щотижня приходити в читальню і читати книги. Спочатку, в читальню приходило 52 чоловік, і тільки 24 із них було пись­менними. При читальні була бібліотека, в якій налічувалось 192 книги на той час. Члени читальні організували хор, яким керував вчитель М. Шашкевич, який вчив як релігійних, так і світських пісень. В 1901 р. в наших селах гостювала О. Кобилянська, Л. Українка, зустрічались з членами читальні.

В 1900 році поширюється рух по боротьбі з пияцтвом. Приведемо в приклад ві­рші, які друкувалися в той час в газеті “Руська Рада”:

Спішім браття селяни з петиціями до наших Щирих послів з кожної громади з просьбою,

Щоб в соймі за нас бідних упімнулись:

Ісі корчми залишаймо

До читальні поспішаймо

Усі коршми ся цурайте

Читальні і крамниці закладайте!

Адвентистський рух в XIX столітті є свідченням сповнення обітниць і запевнень нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа, що перед Його другим приходом у славі “проповідана буде …Євангелія Царства по, всьому світу.”

У Божому плані був певний час, в який мала звіщатися особлива вістка на правому березі Прута. Людям на селі, які на мали землі, жилося нелегко, тому і старалися, хто міг, влаштуватися на роботу в Чернівцях. Життя в Чернівцях було різноманітним, вчило людей робити вибір в житті. Дівчата і хлопці, наймаючись на роботу бачили життя і культуру інших народів, що поселились в Чернівцях. Це впливало на їх культурний і духовний розвиток.

Для тих, хто жив і працював у своєму селі, Бог дав можливість спілкуватись, торгувати, працювати разом із жителями лівого берега Прута, що жили в Мамаївцях і Лужанах. Не раз дорослі і підлітки носили з лісу оберемки дров і продавали по той беріг Прута, щоб заробити на їжу і одяг. Таким чином зав’язувались гарні стосунки.

Першим з Адвентистів у Стрілецькому Куті був Іван Комаровський. Народився в Жучці і там познайомився із Адвентистською вісткою. Одружився в Стрілецькому Куті і разом з дружиною прийняв хрещення. Приходив на Жучку, спілкувався з друзями, слухав проповіді як в Жучці, так і в Чернівцях. Був членом Мамаївської громади. Згодом прийняли Божу правду Гаврищуки Василь та Марія. Не легко їм було. Після захоплення Буковини Румунією в 1918 році почалися переслідування за свободу совісті, національне пригнічення, заборона читати Біблію, але Комаровські і Гаврищуки виховували своїх дітей згідно Біблійних: принципів, за що і були переслідувані і покарані не раз.

Бог дасть можливість побачити кожному з них плоди їх віри. Так у Івана Комаровського народились внуки, яким батьки прививали Божі правди. Володимир Боднарюк поніс факел віри далеко за межі Стрілецького Кута, спочатку в Казахстан, де став відомим християнським співаком, а згодом і пастором.

Переслідування зламали на деякий час Василя Гаврищука та його дружину. Але в душі вони завжди намагались звертатись до Бога. Виросли діти. На зміну румунським жандармам прийшов лютіший ворог – атеїзм. Та Дух Святий не покидає щире серце Василя та Марії. Одного разу він промовив в родині: “Одружиться Дмитро і я знову піду до Церкви”. Так і було. 1964 році, одразу після весілля Дмитра, Василь Гаврищук наступної суботи прийшов на зібрання в Мамаївську церкву. Повернувшись з дружиною в церкву, вони продовжували нести факел віри серед своїх сусідів та родини. Батьківські науки закарбувались в серці дочки Мидорії. Вона не раз роздумувала над важливими питаннями життя. І переконалась, що правда тільки в Богові. Мидорія говорила своїм рідним: “Як тільки внучка Анна вийде заміж, я почну ходити в церкву”. Вона стримала свою клятву. В 1999 році вона продовжила нести факел віри родини Гаврищуків.

Не можна не згадати про родину Радомського Івана, якого знали як в своєму селі, так і в Мамаївцях і навколишніх селах. В нього був свій власний млин, шестеро дітей. За часів Радянської влади все змінилось. Відібрані і націоналізовані землі, майно. Дочка Мидорія пішла працювати в Чернівці. Та одного дня молода 16-літня дівчина не повернулась додому. Її схопили в Місті і відправили на каторжні роботи в Маріуполь. Мати переживала, ослабла, а на протязі року померла. В Маріуполі Мидорія знайомиться із землячкою, яка також була взята на примусові роботи, але Параска в суботу не працювала, виборола вихідний. Мидорія знаючи про громаду віруючих в Мамаївцях, почала більше розпитувати Параску про Біблійні істини. Тут і почала дівчина святкувати суботу і всі Біблійні принципи. І вона отримала дозвіл від коменданта відпрацьовувати за суботу в неділю. 20 грудня 1945 року повертається додому. Перше, що вразило дівчину – смерть матері. Рідні їй про це не сповістили. В суботу вона йде на зібрання в Мамаїв ці. Агресивно відреагував батько та старший брат Дмитро. Дмитро був одружений, але вирішив заставити дівчину готувати йому свинину, на що Мидорія відмовилась. Брат побив сестру так, що якби не сусіди — готовий був забрати її життя. Тяжко побита дівчина, в зимову пору, роздягнута, в сніг по коліна біжить в Мамаївці. Важко хвора, вона непритомно лежала тиждень.

Родина Кравчиків доглядали її і молились. Taк Мидорія і не змогла повернутись до батьківського дому. Забрала до себе сестру Оленчук Анну. Сусіди вважали такий вчинок – варварським. І на протязі 2 років, сатана, який використав Дмитра як зна­ряддя, не дав йому процвітати – загинув кінь, корова, в родині нещастя. Мидорія спілкується зі своїми односельцями, сестрою Анною та чоловіком, який повернувся з війни інвалідом. Вона стала місіонером і привела до Бога слідуючих людей.

У 1946 році приймає хрещення Марія Штефаніца та Мидорія Дутчак.  Згодом приймають хрещення, в церкві АСД: Оленчук Іван, Оленчук Анна, Тащук Мидорія, Струтинський Василь, Струтинська Олена, Гаджук Марія, Штефаніца Захарій, Дутчак Мидорія, Жукотинська Мидорія, Жукотинська Домка, Дутчак Марія.

Іван Оленчук вірив у душі в Бога, шукав Бога, ходив до церкви, спілкувався з віруючими після служби в церкві, але хотів знати більше. Від Смереки Ореста та Мидорії дізнався більше, але сором чинив свої перепони. Та все ж таки жага до Бога брала верх, і Іван з дружиною починають ходити на богослужіння в Чернівці. Подо­лавши страх, рішуче йде в Мамаївці, і влітку 1948 року приймає святе хрещення. В 1956 році приймає хрещення Василь Комаровський з дружиною та Оленчук Марія. Кількість членів Мамаївської громади на правому березі Прута зростає. Приймають хрещення, діти перших адвентистів в Стрілецькому Куті і Ревно.

Щодо Ревно, тут Бог теж вибрав найслабшу посудину, але в силі Святого Духа відкрив істину десяткам людей, що навернулись до Бога. В 1947 році вирує тиф. Хворіє багато людей, помирають як дорослі так і діти. За важко хворими потрібно доглядати. Ткачук Катерина доглядала всіх своїх хворих сусідів і рідних. Наприкінці і сама злягла від хвороби. Помирати не хотілось. Катерина читала у невістки Біблію, а від Івана Петрюка, що робив у лісі дізналась про святкування святого дня суботи. В неї була мрія і бажання серця: “Як би мені хотілось ще святкувати суботу!”. Бог зцілив її і вона не вагаючись у 1947 році приймає хрещення. А за нею послідкували і інші: Годованець Параска, Сандуляк Марія, Харик Анна, невістка Домна Скиданюк, сестра Анна Віхтик, Олена Віхтик, Марія Григоряк, дочки Євгенія, Марія, Махтина Годованець з дочкою Євгенією та інші.

Як дивно працює Бог. Наш людський розум не може цього збагнули. Згодом, через десятки років ми можемо тільки побачити повну картину і сказати, що це було Боже провидіння. Як на Ревні започаткувався Адвентистський рух?

Брат Ткачук Катерини, Скиданюк Ілля працював перевізником на Пруті. Одного разу він приніс своїй дружині найдорожчий подарунок — не золото, не срібло, не парфуми, а українську Біблію. Домна почала ретельно читати сторінку за сторінкою, ділиться з братовою, і так насіння правди дало свої сходи. Домна завжди старанно досліджувала Біблію, їй було приємно бачити, як внучка Сидонія в юних роках обрала Ісуса Христа своїм Господом. А в її родинному дереві внук Мирослав став на стежку служіння і проповіді Євангеліє людям.

Наша розповідь знову про Стрілецький Кут. І знову повернемось до періоду першої світової війни. Лихо докотилося і до Буковини, починалась мобілізація чоло­віків на війну.

В с. Стрілецький Кут, недалечко від зеленого лісу жила сім’я Василя та Ірини Бурсуків. В їхній сім’ї народилося і підростало четверо маленьких діток: Марія, Ва­силь, Олексій та Анна. Важко було їхньому батькові — Василю відправлятися з дому і залишати маленьких дітей в цей неспокійний час. В своєму переживанні, він, напевне, звернувся до Бога. Бо рішення, яке він прийняв, не можна зробити без допомоги Бога. Він чув, що домівка, в якій є Біблія, завжди оберігається добрими ангелами-хоронителями. І він придбав Біблію, поклав на сволок в хаті, і пішов на війну.

Під час війни через село проходило австрійське військо (зі слів старожилів) і двоє солдат зайшли до будинку. Вони шукали аркушів паперу, щоб загорнути тютюн і зро­бити цигарки. В той час, як відомо, з папером було сутужно. І один із них помітив на сволоці книгу. Він зняв її, і не звертаючи уваги, що це була Біблія почав виривати сторінку за сторінкою. А його товариш уважно придивившись, зупинив його. “Це ж Біблія, Слово Боже, не годиться брати її для таких цілей” – поклав Біблію на місце, але декілька сторінок було втрачено.

Йшов час. Наймолодша Анна вийшла заміж за Тащука Дмитра Тимофійовича. В них народилося двоє діток: Рахіля і Ілля. Біблія почергово була в сім’ях Василя, Олексія, Марії та Анни. Анна, інколи відкривала сторінки Святої Книги і читала. До читання незабаром долучився і син, Михайло. З трепетом він відкривав Святу Книгу, в якій завіса, яка закриває видиме від невидимого піднімається і можна побачити Божі плани по відношенню до людства. Порівнюючи сповідуване християнство зі Словом Божим він відмітив деякі неузгодження. Але він продовжував сумлінно ходити щонеділі до церкви і вивчати Слово Боже. Особливо його турбувало питання про суботу. Ніде він не знаходив у Біблії повелінь Божих святкувати неділю, а, навпаки, він там читав проголошені Заповіді Божі, в яких Бог сказав, що потрібно святкувати суботу. Незабаром він мав змогу поговорити зі своїм односельчанином – Оленчуком Іваном, який вже святкував суботу. Однак, ще після розмови святкував неділю. І ось чергове свято: царя Костянтина та його матері – Єлени. Священник пояснив, що це свято на честь царя Костянтина, який змінив суботу на неділю. Для Михайла Тащука це був шок, що слово людини важливіше за повеління Боже, – це був останній раз, коли він відвідав православний храм.

Родині Тащуків було цікаво, як адвентисти святкують Пасху. І перший раз, вони відвідали Дім молитви в с. Мамаївці, під час свята Пасхи. Пастор Клевчук Григорій докладно розповідав про святкування Пасхи в старозавітній час і про новозавітну Пасху. Добре знаючи Писання, по дорозі додому сказав, що все, про що проповідувалося відповідає Писанню. Того дня родина Тащуків вирішила сповідувати Біблійну віру, без жодних людських домішок.

Тащук Анна спочатку негативно прийняла цю звістку. Але події розгорталися так, що вона скоро змінила свою думку. Одного разу, коли вона йшла по дорозі, її зустріла односельчанка, Калинюк Марія, і каже: “Аничко, мені снилося, що ти йшла з суботниками, а я питала: “Чого ти з ними?”. А ти відповіла: “Я тоже суботничка!”. На це бабуся відповіла: “Не може такого бути, щоб я була суботничка!”.

Коли Михайло і Рахіля почали святкувати суботу – мама Анна була проти. І ось їй приснився сон, це було з п’ятниці на суботу, вона бачила неначе велику річку, і там стояв Хтось, Великий і Могутній і від Нього випромінювалось велике полум’я і Він говорив про святість суботнього дня, а також про відповідальність перед Богом за своє життя. Ранком мати зайшла до дітей і каже: “Я піду з вами в дім молитви, але завтра також піду до Церкви”. “Добре” – відповіла її невістка. Але в неділю Анна вже не хотіла нікуди йти. В 1960 році вся родина Тащук Анни прийняли святе водне хрещення. З тих пір Біблія стала найулюбленішою книгою. І в сьогоднішній день в сім’ї Тащуків зберігається Біблія із вирваними сторінками, яка допомагає зробити їм правильний вибір у житті.

Атеїстична влада прийнялася знову за те, щоб обмежувати права церкви та сво­боду віровизнання, разом з тим, порушуючи права людини. Державний атеїзм, не гребуючи ніякими грошима, вирішує знищити релігію. Органи безпеки через вербовку членів церкви проникають у пори церкви. У церкві створюється атмосфера недовір’я між членами. Для того, щоб поставити в керівництві “своїх” людей, органи влади через уповноважених по релігійних справах маніпулюють “двадцятками” так, щоб там були угодні їм люди. Без усякої підстави на те, раз по раз знімаються з реєстрації керівництво в громадах. Не раз під надуманими провинами громад закриваються молитовні доми. Жителі Стрілецького Кута і Ревне були свідками таких вчинків. Однієї суботи, прийшовши на зібрання в Мамаївці, вони побачили висячий замок на дверях молитовного будинку.

Органами влади чиняться всякі перешкоди у проведенні богослужінь. Забороняється навіть згадувати про “суботню школу”. Служителям забороняється давати запитання для слухачів. Суворо заборонялося дітям приймати участь у богослужіннях та навіть і відвідувати молитовні доми. Батьків тих дітей, що не ходили в суботу до школи штрафують. Атеїсти шаленіли, бачачи, що їхні засоби не послаблюють віри у віруючих людей, а навпаки гартують їх у відстоюванні істини.

Стрілецький Кут і Ревна працювали в “тилу” і в церкві виконували досить від­повідальну роботу. В цілях безпеки, ніхто не знав звідкіля церква в кожну домівку приносить уроки Суботньої школи, книги починаючи від тонких брошур і книг до 706 сторінок. І більшість із них були надруковані на друкарських машинках на пра­вобережжі Прута.

Іншим прикладом служить поява комплекту музичних інструментів духового оркестру. Перша поїздка в Ленінград була вдалою, було домовлено за придбання ін­струментів, але і ця поїздка мала свої сюрпризи. На вокзалі в Чернівцях на повернення Василя Петрюка чекали служби ДКБ, які славились своїми методами переконання людей. Та не дивлячись на небезпеку, молоді члени церкви, в яких ріс трьохлітній синок, вирішили поїхати і привезти інструмент. Марія і Володимир Завадюк поклались на Бога і Бог подібно до історії Даниїла у левиній ямі оберігав їх усю дорогу. Бог мав свої плани на майбутнє, щодо духового оркестру і кожного з членів церкви особисто

До дітей, батьки яких були членами церкви, в школах ставились з презирством, вчителів заставляли проводити роботу з учнями, щоб діти висміювали віруючих і з ними не дружили. Відбивали всяке бажання вчитись.

Хрещення на Пруті могло відбуватися тільки з дозволу органів влади, а його давали тоді, коли керівництво громади погоджувалося на обмежене число тих, кого треба хрестити. Особливо не дозволялося хрестити молодих людей і тих, хто не були з сімей віруючих. Приходилося таких хрестити вночі, таємно. Звідси і виникало два списки членів церкви – один для громади, другий для органів влади. Хоч влада намагалася обмежити якнайбільше діяльність церкви і закривати громади, та Бог в цей час прокладає дорогу для заснування нових громад.

Яскравим прикладом є поява громади с. Стрілецький Кут. Мамаївська громада поповнювалася все новими членами з околишніх сіл. Сюди ходила вже немала група членів із сіл Ревно, Бурдей та Стрілецький Кут, які розташовані на правому березі річки Прут. Їм було нелегко добиратися на богослужіння в Мамаївці, а особливо зи­мою і коли розливалася річка. У 1975 році було вирішено, щоб вони збиралися у себе по домах. Цьому чинили шалений опір органи влади. Та ніхто не зміг протистояти Божій волі.

Грудень, 1975 рік, починається тиждень молитви. Приходити в Мамаївці на ве­чірні зібрання, особливо це було складно для людей похилого віку. В приміщенні Мамаївської церкви (приблизно 90 кв. метрів) збиралося понад 200 членів громади. Розбудувати церкву не дозволяли, електроенергію відрізали за активне життя церкви в суспільстві, і завдяки винахідливості членів церкви Оленчук Г. та Штефаніци Д. в приміщенні церкви було установлено автономне освітлення від акумуляторних батарей. Це створювало великі незручності, але це було тільки одним із засобів, який використовував атеїстичний режим в боротьбі з віруючими людьми. В церкві не все можна було говорити відкрито, адже наступного дня про все буде знати вповноважений в справах релігій. Держава контролювала віруючих маніпулюючи Конституцією СРСР про рівноправ’я та відокремленість церкви від держави, і в той же самий час намагалась мати своїх людей в 20-тках (засновники громади), та серед голів церковних комітетів. Церква шукала різних методів і розробляла стратегії щодо від­стоювання своїх прав у суспільстві. Про одну з них ідеться в нашому часописі, адже в результаті цього, на правому березі річки Прут була утворена нова громада Церкви АСД.

Тому, пастором громади, Петрюком Василем, та ще кількома членами церковної ради були проведені переговори з щирими та відданими членами церкви, що жили в Стрілецькому Куті та Ревно. “Треба діяти, тиждень молитви є загальноприйнятими читаннями серед всього СРСР. І тому це не викличе у влади особливої підозри. По-друге, зможуть згуртуватися всі члени громади, що живуть у селах Стрілецький Кут, Ревно, Бурдей, Користувача. Після цього можна буде говорити зі всіма членами церкви про бажання збиратись і надалі”.

Було вирішено, що на молитовний тиждень 1975 року будуть збиратися разом, не по декілька сімей, а всі проживаючі у селах Стрілецький Кут, Ревно, Бурдей. З тих пір і почала група віруючих збиратись регулярно у віруючих по домах. Перші зібрання проходили у Годованець Параски, потім у Оленчука Івана, Завадюка Володимира, Гапюка Дмитра, Комаровського Василя та інших. Цей період розтягнувся на довгих три з лишнім роки. За цей період на членів церкви не раз було накладено штрафи, притягнуто до суду. Наполегливі клопотання перед владою і неодноразові поїздки до Києва та Москви членів церкви, і особливо Боже втручання, відкрило шлях для заснування громади в с. Стрілецький Кут

Та цей час був також потрібен, щоб згуртувати народ Божий. В допомогу віруючим приїжджають в цей час слідуючі сім’ї: Морар Олександр, його дружина Віра та Величко Анатолій з дружиною Василиною. Сім’я Величко згадує той час, як благав приємну пору для організації домашніх церков в будні дні, куди приходили сусіда віруючих, щоб дослухати Слово Боже. Був організований струнний оркестр.

В цей час реорганізовується духовий оркестр. Молоде покоління розвиває свої здібності, і в скорому майбутньому оркестр ще не реєстрованої громади почав звершувати служіння на території Чернівецької області, потім за її межами, і також в Молдові. Цей оркестр став відомий на весь СРСР, а також на всю Адвентистську Церкву. Фотографія оркестру ще і по сьогодні є свідченням того в журналі «ВЗАИМОПОНИМАНИЕ». Григорій Оленчук доклав усіх зусиль, щоб ті знання, які діти мали б отримати в державних школах, отримали в середовищі громади віруючих. Заняття проходили щоденно, окрім Понеділка і Четверга на протязі всього періоду становлення церкви. Сьогодні неможливо дати статистику скільки весіль і похоронних служінь забезпечив колектив духового оркестру.

У 1979 році було отримано дозвіл на реєстрацію і придбання молитовного дому. Перемогу здобуто.

Відкриваються двері для організації подібних громад і в інших населених пунктах. У цьому ж році 47 членів, окрім дітей, сформували громаду АСД Стрілецький Кут. Біблійним працівником був Демчук Дмитро. В послідуючі роки він звершує пасторське служіння. До громади Стрілецький Кут приєднуються група ві­руючих із Чернівців. Відвідуючи громаду на протязі 10 років вони чекали з нетер­пінням, такої ж радості і в Чернівцях.