Історія Біла

Якийсь дотепник назвав територію від села Білої до села Коростуватої кіцманським Чілі. І справді, якщо подивитися на карту, то бачиш, що вона витягнулася вузькою стрічкою вздовж р. Прут, немов ота латиноамериканська країна, яка притулилася до підніжжя Анд.

А починається «стрічка» невеличким селом Біла, розташованим на Передкарпатті на межі між Карпатами й Східно-Європейською рівниною, на терасі правого берега р. Прут, 3 км західніше від м. Чернівці. Село розкинулося на пагорбах долини річки Прут на висоті біля 170 м над рівнем моря. Географічні координати:  48º19’03” пн. ш. 25º52’59” сх. д.

Долина Пруту з її родючими ґрунтами і багатими угіддями заселялася з найдавніших часів. Ще в період палеоліту, понад 10-16 тисяч років тому, мисливці на мамонта влаштовували свої стійбища на високих берегах цієї річки. Їх рештки виявлені в Чернівцях (Садгора, Роша), в селах Білій, Цурені, Маморниці. В новому кам’яному віці цю територію заселяють племена стародавніх землеробів – носії культури лінійно-стрічкової кераміки. З того часу життя в долині Пруту не переривалось.

Поки що немає достовірних наукових даних про час появи слов’янського населення на території Верхнього Попруття, оскільки проблема етногенезу слов’ян ще не розв’язана.  Але в нашому розпорядженні є досить даних про те, що цю територію слов’яни заселяли уже з середини І тис. н. е., тобто з того часу, як з’явилися перші писемні згадки про них під їх власною назвою склавіни.

Найдавнішими типово-слов’янськими старожитностями в Європі тепер вважаються пам’ятки так званої культури празького типу (назва походить від міста Праги, де вперше досліджувались пам’ятки цього типу). Вони поширені на великій території: від Дніпра на сході і до Ельби на заході, від Прип’яті і середньої Вісли на півночі і до Дунаю на півдні. Пам’ятки  цього типу виступають і на території Верхнього Попруття, в тому числі і в околицях Чернівців.

Проте науковці пов’язують назву села із річкою Біла, яка протікає на околиці лісу і має ліву протоку – р. Сторожинець. В давнину наявність води була найважливішою умовою при виборі місця для поселення. Вода була доброю і річка отримала назву Біла. Річка Біла є правою притокою р. Прут і згадується на топографічних картах у 1660, 1763, 1774, 1886 роках.

Село в теперішньому варіанті згадується в ХІХ ст., проте люди селились на цій території з давніх часів, про що свідчать археологічні розкопки.

Найдавніша палеолітична стоянка (ХІ-Х тис. р. до н. е.) на схилі плато південно-східніше села на ділянці поле Нестора була відкрита в 1903 р. Про це ми зустрічаємо у Р.Ф. Кайндля, який в 1903 р. писав, що місцевий учитель Іван Данилевич зібрав за селом над річкою Білою 51 екземпляр розщеплених палеолітичних кремніїв.

Пізніше на цьому місці збирали різці, вістря, відщепи та пластини з темного кремнію з білою і біло-синьою патиною в 1938, 1948 роках.

В 1946-1950-х рр. стоянка була досліджена Н.Ф. Петриченко, були закладені шурфи на глибині 80-120 см від поверхні, в сірих і сіро-жовтих глинах знайдені палеолітичні останки (30-11 тис. до н.е.), зібрано 15 екземплярів нуклеусів, більше 600 ножевидних пластин.

Між 2-ма світовими війнами розкопки проводив доцент археології Чернівецького університету Ч. Амброшевич, йому допомагав Євгеній Пазар. Вони дослідили перші поселення палеолітичної доби і городища Буковини – Біла, Стрілецький Кут. Інформацію він публікував у румунських, німецьких і бельгійських фахових журналах.

Перші знахідки – старіша кам’яна доба (верхній палеоліт), знахідки – гостро-кінчасті кременці (мікроліти, скребачки, ножі, стрілки). До палеоліту зачислені ориньякські стоянки в с. Біла.

До неолітичного періоду відносяться трипільські селища в с. Біла. Серед населення неоліту панував матріархат, тобто родові групи були пов’язані з жінкою-матір’ю.

З кінця доби переселення народів датуються численні городища, а на кілька століть старішими є високі могили, т. з. «Прикарпатські могили».

Селище VІІІ-ХІ ст. знаходилось на північний захід від села на великому мису, утвореному р. Біла та долиною р. Прут в урочищі «Царина». Сліди розораних жител з печами-кам’янками виступають по всій території мису розміром 1200х500 м.

Городище – общинний центр ІХ ст. витягнуте зі сходу на захід на 440 м, найбільша ширина 330 м. З трьох боків городище обмежено заплавними ровами, а з 4-го стрімким схилом. У північній частині городища, на окремих ділянках збереглися невисокі земляні вали, які, як засвідчили розкопки експедиції ЧДУ 1980 року, є залишками земляного укосу, яким були зміцнені дерев’яні оборонні стіни. Вал, що обмежував городище зі сходу, майже повністю розораний. На виораному полі він виділяється смужкою жовтої глини, на якій багато перепалених і не перепалених каменів та шматків глиняної обмазки.

В західній оборонній лінії на глибині 0,5 м на давній поверхні знайдено залишки двох обгорілих повздовжніх деревин. Вони визначають ширину довгого будинку, що примикав до оборонної стіни – 3,8 м. На території довгого будинку виявлено два ямні поховання із залишками кремації: одне з них являє собою яму глибиною 0,4 м, діаметром 0,6 м, на дні якої лежали кальцовані кістки людини, вугілля, 17 уламків від ліпних та гончарних горщиків. В другій ямі глибиною 0,3 м та діаметром 0,4 м знайдено шматки перепаленої глини, частини кальцованих кісток, уламки тонкостінної гончарної кераміки. З напільного боку городища проходять ще три оборонні лінії – рів і два оборонні вали з ровами.

До городища зі східного боку примикало велике слов’янське поселення, яке займало решту території мису. Знайдено тут розорані печі-кам’янки, уламки ліпного та гончарного посуду.

У 1961 році експедицією Чернівецького краєзнавчого музею в східній частині селища розкопано напівземлянку розміром 3,3х3,2 м, опущену в землю на 0,6 м.

Розвідницьким розкопом 1971 року у центрі поселення відкрито два будівельні горизонти – нижній (VІІІ-ІХ ст.) та верхній (Х-ХІ ст.). У верхньому горизонті розкопали напівземлянку розміром 3,5х3,2 м, опущену в землю на 0,6 м, поруч з житлом розміщувалась яма-погріб циліндричної форми. В ямі знайдені уламки гончарних горщиків ліпної миски-сирця. У західній частині селища на відокремленій низькій терасі лівого берега р. Білої виявлено зруйновану двох’ярусну гончарну піч, влаштовану в ямі, глибиною 1,9 м та діаметром 1,5 м. Уламки давньоруської кераміки ХІІІ ст. зосереджувались на місці розорених наземних знищених пожежею будівель. Недалеко від них в березі тераси розкопана піч для випікання вапна.

Розорені напівземлянки з печами-кам’янками виявлено і на правому березі р. Білої в урочищі «Левада». Вони розміщуються на трьох терасах, обмежених струмками.

В урочищі Царина на території слов’янських поселень є знахідки трипільської культури та ранньозалізного віку.

Розвиток давньоруських поселень, на території яких розташоване сучасне село Біла, був порушений вторгненням на Русь монголо-татарських орд. Після зруйнування фортечних укріплень давніх Чернівців життя на прилеглих територіях припинилось. Не знайдено жодної речі, що свідчила б про продовження тут життя в другій половині ХІІІ – ХІV ст. У другій половині ХІІІ – першій половині ХІV ст. Північна Буковина залишалась складовою частиною Галицько-Волинського князівства, яке перебувало у васальній залежності від Золотої Орди. Руське населення сплачувало завойовникам тяжку данину і зазнавало багато лиха від систематичних набігів їх озброєних загонів.

В період, коли Молдавське князівство разом з Буковиною знаходилось у васальній залежності від турецьких феодалів (з 30-х років ХVІ ст. і до 1774 р.), територія села Біла розвивалась слабо. Поселення зазнавало руйнувань під час польсько-турецьких війн.

Сучасний портрет села почав формуватись в період розвитку капіталізму (з 1774 р. ці землі входили до складу Австрії, з 1867 р. і до 1918 р. – Австро-Угорщини). У цей час тут видавався господарський часопис «Добрі ради».

Невпізнанно змінилось село Біла після возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною. Населення приймало активну участь у політичних подіях. В лісі недалеко села напередодні ХІV роковин Великого Жовтня підпільний крайком КП Румунії провів нелегальну зустріч народу з активістами Чернівців і районів області. Зібралося понад 900 чол. 503 жителів села брали участь у Великій Вітчизняній війні. Тим, хто загинув у боротьбі з фашистами, споруджено пам’ятник біля сільської Ради.