Історія Ставчани

Над сторінкою проекту працювали:

Ватрич Л.С. – вчитель історії

Федоряк Сільвія – учениця 10 класу

 

Історія села

    Ставчанам понад 500 років. Уперше вони зафіксовані в документах 1475 року. Село має багату й цікаву історію. У 17 столітті воно називалося Великі Ставчани, чим відрізнялося від сусідніх Старих Ставчан (сучасна Веренчанка на Заставнівщині).

Ставчани – одне з найкращих сіл нашого району. Відомий український поет Микола Марфієвич часто гостював у Ставчанах і так писав про наше село : “Ставчани – село моїх найкращих спогадів, коли була молодість. І все здавалося таким чарівним… Я такий радий, що можу злітати думками в це прекрасне село, з яким в’яжеться стільки чудових, чисто поетичних спогадів…”

Територія нашого села була заселена ще в кам’яному віці. На різних ділянках села знайдені знаряддя праці з каменю : сокири, ручні рубила, скребачки, заколки епохи неоліту. За 2 кілометри на південь від села на лівому березі Совиці в урочищі “Янушеве поле” вчені досліджували ранньослов”янське поселення черняхівської культури (2-6 стол.) та давньоруське поселення 12-13 століття в урочищі Атаманівка.

Село має декілька урочищ і кутів, які мають своєрідні назви і ці назви вживаються і до сьогоднішніх днів. Так, кут “Гораєць” походить від назви “горб”, “гора”, даний кут є дійсно найвищою точкою села. Кут “Долина” походить від свого розташування в низовині. Кут “Жоліб” має 2 версії свого походження. Перша – це рельєф місцевості, адже кут розташований в улоговині і утворює ніби жоліб. Друга версія більш ймовірна : у самому центрі кута знаходиться криниця, біля якої з давніх – давен був споруджений дерев’яний жоліб, в якому селяни, повертаючись з поля, напоювали худобу. Кут “Вовча долина” одержав свою назву ще в давнину. Колись тут була непролазна хаща, де жили вовки. Вночі вони нападали на селянські хати у пошуках поживи. Кут “Вигін” є в кожному селі і в нашому також. Найдавнішим в селі є кут “Нетеча”, який за переказами був найшвидше заселений ставчанцями.

Ми знаємо, що люди завжди селилися біля води.“Нетеча” – назва острівців, на які не затікала вода і там можна було оселятися. Перші жителі цього кута були чеського походження. “Шваби” – кут, де жили переселенці – німці. Вони компактно оселились в одній частині села, звідси і походить назва. Ще в селі є кут “Глиннище” – це околиця села, де люди з давніх часів брали глину для будівлі своїх хат. Є ще кут “Бабина долина” – досить цікава назва, яка поки-що не досліджена. Тут є багато джерел, за переказами старожилів одне з них має цілющі властивості, лікує очі.

Історія нашого села, починаючи з доби феодалізму і до періоду радянської влади, є типовою для багатьох сіл Північної Буковини. Найбагатшим з них був поміщик Кохановський Антон Степанович. Його фільварок знаходився на місці сучасної дільничної лікарні. Він володів 820 гектарами поля, а також двома ставками. Заможним був також піп Козаріщук Михайло із Звенячина, який правив у селі в цей період. Він володів 24 гектарами поля. В селі проживало близько півсотні сімей євреїв. Вони були власниками крамниць, мали гуральні та олійні, корчми, орендували у поміщика Кохановського землі. В першому десятилітті 20 століття поміщик Кохановський віддав в оренду частину своєї землі братам Кула.

У роки І Світової війни Кохановський продав австро-угорському офіцерові Бекману весь свій фільварок. За панування на Буковині румунської влади була проведена аграрна реформа. Оскільки Бекман був чужаком, то землю в нього було відібрано і пущено на продаж. Більшу її частину купили місцеві заможні селяни, а меншу частину викупили євреї. Старожили села пам′ятають прізвища деяких з них : Готесман, Акселерат, Сімах. На початку 20 століття на території села було кілька водяних млинів, якими, у свій час, володів поміщик Кохановський. Ці млини він здавав в оренду євреям Менчулу і Занцельгеру. Примітивною була землеробська техніка – це в основному дерев’яні сохи,борони, ціпи, рідше – напівзалізні плуги і лише в заможних були залізні плуги. Молотили зернові дерев’яними ціпами – старим дідівським способом. На все село була тільки одна молотарка. Селяни-бідняки працювали в багатих за певну частку врожаю. Так, під час складання снопів, працювали за 12-13-ий сніп, при просапці кукурудзи – за третину врожаю, при прополці цукрових буряків за днину заробляли 5-6 леїв, за які можна було купити одну хлібину або чвертку олії.

Важке, злиденне життя заставляло багатьох селян покидати своє рідне село в пошуках кращої долі за океаном. Так, в 1922 році в Канаду виїхав Курилюк Іван Партемович, в 1925 р. в Аргентину поїхали Гешко Степан Якович та Руснак Деонізій Онуфрійович. У тому ж році в Бразилію виїхав Сохолотока Іван Якович. Кінець 20-30-х років – період інтенсивного виїзду ставчанців за кордон. Серед них – Костриба Петро Зазонтійович, Клевчук Іван Іванович, Филипчук Ананій Георгійович. Також до Канади емігрували брати Алексієвичі – Іван та Микола Партемовичі. Там, в еміграції, Алексієвич Іван Партемович, 1902 р. народження, видав свою автобіографію, де описав про село Ставчани на початку 20 століття, а також побут і заняття ставчанців.

З 1940 року на Буковині було встановлено радянську владу. Першим сільським головою став Сохолотока Іван Васильович. В 1940 році в селі було введене восьмирічне навчання, в школі працювало всього 5 вчителів.

З початком ІІ Світової війни Буковину окупували румунські війська, відновлюючи старі порядки. З нашого села, починаючи з 1943 року, призивали хлопців до лав радянської армії. Всього було відправлено на фронт 363 чоловіки. З них 144 так і не повернулося до рідних домівок.

Повоєнні часи були для  жителів села часами репресій.Зокрема, 57 з них – репресовані. Зазнали ставчанці і голоду, який прийшов на Буковинську землю в 1946-47 роках. То був найстрашніший період в нашій історії. І саме в цей час починають формуватися на Буковині колгоспи. Перший колгосп було створено в с.Лашківка, а другий – в нашому селі. Старожили села пригадують, що із прихильників колгоспу, в кількості 12 чоловік,спочатку створили ініціативну групу. В селі було створено 2 колгоспи. До першого колгоспу ім.Ворошилова входили Шваби, Загорб, Центральна вулиця. Головою обрано Шевчика Івана Зазонтійовича. До другого колгоспу “Більшовик” увійшли кути :Жоліб, Вигін, Нетеча. Голова – Тимофійчук Василь Танасійович. До нашого села належить хутір “Сіножати” (зараз це Нові Ставчани), там було створено свій колгосп “Вільна праця”, його очолив Клевчук Василь Данилович. Невдовзі поставили питання про об’єднання цих трьох колгоспів в один. В 1950 році це об’єднання відбулося. Колгосп назвали ім.Ворошилова. Голову колгоспу прислали з Кіцманя, це був Павленко Володимир Петрович.Він відправив групу трактористів на курси при МТС. На зібрані з людей кошти було придбано першу в селі молотарку, водієм став Шевчик Василь Іванович. Для відпочинку та дозвілля колгоспників було створено сільський клуб, який очолила Панюшина Анастасія Мафтеївна – великий організатор та знавець своєї справи. Вже в1954 році в селі діяв духовий оркестр. Сюди входили : Гордійчук Георгій Іванович, Курилюк Григорій Григорович, Ахтемійчук Онуфрій Іванович, Вакарик Іван Онуфрійович, Вакарик Василь Тодосійович, Клевчук Микола Дмитрович. 2 ряд – Гриф Іван Якович, Ткач Василь Іванович, вчитель Залкін Володимир Крізонтович (приїздив з Чернівців), Гриф Юрій Онуфрійович, Філіпчук Дмитро Дорофтейович, Тодорович Василь Костянтинович.(фото )

В 1957 році колгосп ім. Ворошилова було перейменовано в колгосп “Зоря комунізму”. Багато людей одержали нагороди за свою працю: доярка Руснак Марія Андріївна отримала орден Жовтневої революції, ланкова Клевчук Магдалина Василівна та телятниця Липко Мафта Григорівна – “Знак пошани”.Особливо високими нагородами на той час – орденами Леніна – в нашому селі було нагороджено 4 людей : 1.Грифа Василя Васильовича – голову колгоспу., 2. Мельниченка Олександра Григоровича – головного інженера колгоспу, 3.Порушника Івана Георгійовича – головного агронома колгоспу. 4.Тодоровича Івана Партемовича – бригадира рільничої бригади.

Сучасний стан села

    Невпізнанно змінилося село за останнє десятиріччя. Так, розбудувалось наше село з 683 дворів до 880 станом на сьогодні. На самому видному місці в селі, на пагорбі, стоїть середня школа, яка була збудована в 1976 році. Поруч з школою знаходиться дитячий садок, який відвідує 40 дітей дошкільного віку. В селі є також поліклініка, амбулаторія та аптека. На варті здоров’я односельчан стоїть 26 медичних працівників.

Є в селі відділення зв’язку, ощадна каса. В роки незалежності за кошти СВК “Зоря” збудовано просторий адміністративний будинок. В ньому розміщено сільську раду та правління СВК “Зоря”. Понад 20 років СВК “Зоря” очолює мудрий керівник Василь Петрович Скорейко.(фото)

 Ставчанська Січ

     У 1904 році в селі Ставчани було засноване товариство «Січ».З перших днів свого існування «Січ» була строгою військовою організацією з поділом на чоти. Був у товаристві свій хорунжий, очолював товариство кошовий. Із грамотних хлопців, членів «Січі», був призначений писар. Наша «Січ» мала тісний зв’язок з обласною «Січчю», яка на той час мала свою бібліотеку та випускала періодичні брошури, газети з різних ділянок українознавства. При обласному товаристві існувала добре організована книгозбірня. Саме за зв’язок з обласною «Січчю», розповсюдження друкованого слова і відповідав бібліотекар Ставчанської «Січі». Вивчаючи і досліджуючи в старожилів села історію цієї організації, ми встановили перших ставчанців – засновників «Січі». Ними були (фото 1904 р.)

1-й ряд : Порфирій Руснак, Іван Томик, Іван Ахтемійчук.

2-й ряд : Тодор Алексієвич – 3 читар, Георгій Ойстрик – хорунжий, Олександр Порушник – 1 читар, Георгій Руснак – кошовий, Николай Мачушак – осавул, Георгій Сохолотока – учитель, Георгій Курилюк – 2 читар, Партунь Кадищук – 4 читар.

3-й ряд : Василь Шулима, Михайло Філіпчук, Василь Тимофійчук, Василь Тодорович, Тодор Паламарик, Онуфрій Ахтемійчук, Іван Паламарик, Василь Руснак, Василь Петруник.

4-й ряд : Партемій Ахтемійчук, Василь Гешко, Андрей Руснак – писар, Партемій Вакарик – бібліотекар, Онуфрій Кравчук, Василь Гриф, Василь Ахтемійчук, Яків Курилюк, Петро і Яків Гаврилюки – всього 30 чоловік.

 

Легенда про походження назви озера “Злодійка”

      За переказами старожилів села, колись на місці сучасного озера була рівнина, поле і один єврей мав корчму. Корчма приносила великий прибуток євреєві і багато горя ставчанцям. Щодня туди сходилися ставчанські газди. Вони грали в карти, пили самогонку і програвали та пропивали гроші і поля. Не одна сім’я залишилась зубожілою через ту корчму, адже часто газди пропивали останні гроші чи останній клаптик поля. Кажуть люди, що чоловіки впадали в залежність від горілки чи від гри в карти, якщо вже приходили один раз до тої корчми, то вже ходили доти, доки не залишились без нічого. Ще вважають, що там не обходилось без втручання нечистої сили. Багато жінок плакали і проклинали зловісного єврея, що наживався на чужому горі, чинячи зло. Корчма отримала назву “Злодійка”, в значенні, що там чинилось зло. Та людські сльози не проливаються марно. Одного дня корчма провалилась під землю разом з євреєм та його проклятими грішми. Люди довгий час боялись ходити на те місце, там утворилась велика впадина і ходили чутки, що вночі привид єврея  ходить по краю впадини і шукає свої гроші.

Пройшло багато років, впадина наповнилась водою і утворилось озеро, яке стали називати “Злодійка”.