Історія Стрілецький Кут

Питання про походження назви села цікавило здавна всіх. Старожили розповідають, що назва села походить від поселення мисливців, які жили тут. Нашим історикам вдалося дізнатися як виникло село та чому воно називається Стрілецький Кут.

Стрілецький Кут відносно Новосілки і Старосілля – за прутський. Територія села здавна належала до розташованих на протилежному березі Пруту Мамаївців. Виник готар 1667 р., але стаціонарного поселення тут не було до кінця XVIII ст. Вперше документально село згадується у XIX ст., як Strilezki Kluez (Kluez – поселення, що складають один маєток). Народні перекази говорять, що заснували село, вихідці з Мамаївців. Назва села пішла від діалекту «стрілець» – «мисливець». Після 1918 р. назву було румунізовано спочатку на Кутуллуй Стрилецки (протягом 1921-1928 рр.), а потім Кутул Винеторілор.

За місцевими назвами село ділиться на дві частини – Бавчиху і Тащуки. Село оточують з півдня горби, які називаються Сопигора, Середня гора, Гримало та Щовб, що розділяються струмками Бабин потік, Верстючий потік, Монастирський потік.

З історії відомо, що під час панування Австро-Угорської імперії становищ селян було важким. В зв’язку з цим селяни піднімались на боротьбу проти орендарів. Так відомо, що 1905 року жителі села виступили проти релігійного фонду, який не хотів продавати їм дрова зі свого лісу і жителі взяли дрова силоміць. На допомогу релігійному фонду прийшла влада. Кілька селян було засуджено, а церковний фонд домігся того, що йому дозволили продавати конфісковане майно селян, щоб покрити вартість дров. Такі виступи набрали широкого розмаху. Однак влада успішно їх придушувала та накладала на селян величезні штрафи. Становище сільських трудящих значно погіршилось і перед І світовою війною. Почався розлад у господарстві. Однією з найголовніших причин розрухи було різке зменшення кількості працездатного населення. Значна частина чоловіків була взята в айстро-угорську армію.

Влітку 1916 року в зв’язку з наступом російських військ на території села перебувало багато російських вояків. Відступаючи з села війська Австро-Угорської імперії чинили великі грабежі, внаслідок яких скоротились посівна площа та поголів’я худоби. Крім того велика площа землі стала непридатною для посіву через те що на ній велися бойові дії. Це погіршило й без того важке становище селян.

Цей період характерний також тим, що бойові дії залишили після себе багато вбитих та поранених. З цими подіями пов’язана, гробниця воїнів у нашому селі, полеглих на полях битви Першої світової війни, яка принесла трудящим нашого краю немало страждань, руйнувань, злиднів.

В листопаді 1918 року Буковина опинилась під румунським гнітом. Проводилась масова, жорстка «румунізація» населення. В березні 1944 року Радянська армія звільнила Буковину, в тому числі й Стрілецький Кут. Місцеве населення з новою силою взялося будувати нове життя. Активну участь в цьому брали перші комсомольці: Ковалюк М.С., Панкевич Р.В., Коханюк Д.А. та інші. Трагічною сторінкою в житті нашого села був голод 1948-49 рр. Ось як про ці події згадує Тащук Дмитро Іванович, який тоді був ще малою дитиною:

«Війна приносить горе мільйонам рядових громадян. Та найбільше від війни стражда­ють діти, бо вони втрачають своїх годуваль­ників. Нагадали мені про війну і повоєнні роки оті улесливі епітети на адресу дітей, що пере­жили війну, яких величають “дітьми війни”. Сьогодні це громадяни, яким вже понад шістдесят і більше, якщо ще живуть. Але горя на долю дітей, особливо тих, що втратили батьків на війні, діста­лось якнайбільше.

Ще й сьогодні пам’ятаю день, коли наша мама отримала оту похоронку, в якій дуже чітко і коротко було зазначено: “Ваш муж Тащук Иван Алексеевич в боях за Советскую Родину погиб 14 января 1945 года”.

Саме з цього дня ми стали напівсироти. А скільки сліз пролила наша мама, а з нею і ми, ще не цілком вірячи, що у нас вже немає чоловіка і батька. А скільки горя нам ще треба було пережити в повоєнні роки! Нашу сім’ю, як загиблого на фронті, оподатковували поставкою збіжжя державі, як і усі повні сім’ї. Тому наша мама сумлінно відвозила від хати те зерно, якого ледве вистачало на прогодування своїх дітей. Але ненажерлива влада байстрюків на цьому не задовольня­лась, вона вимагала від тих, що виконали план хлібозаготівлі, до­даткових поставок. В разі відмови, пришивали ярлик саботажника і виселяли в далекий Сибір.

Одного осіннього дня я повернувся зі школи і побачив біля на­ших воріт запряжений віз. На подвір’ї стояло два чоловіки. Один з них – голова сільради ”Цуцик” (так його нарекли в селі за ледар­ство) і якийсь чиновник з району, одягнутий на той час модно – в шинелю з англійського сукна.

Вони вимагали від нашої мами додатково здати у фонд держави ще певну кількість зерна, хоча весь врожай жита і пшениці вже був зданий. На горищі залишилась лише кукурудза в качанах, квасоля та біб. Голова передав свій автомат ППШ незнайомому, а сам хут­ко зайшов у сіни, далі по драбині поліз на горище і вже за мить, звідти посипались кукурудзяні качани прямо на долівку. Він швид­ко впорався з цією місією і за кілька хвилин кукурудза в мішках була на возі, що стояв біля воріт.

Мама розплакалась, обняла нас і промовила: “Діточки, чим я вас буду годувати?” Сьогодні мені важко передати ту трагічну ситу­ацію: немає батька, немає ні хліба, ні надії, що хтось про нас под­бає. І вже з осені 1946 року ми були без єдиної зернини. На щастя у нас була корівка, яка безкоштовно давала державі 200 літрів моло­ка, щось залишалось і нам. Дуже важко було вижити. Носили з лісу сухий хмиз, який продавали в сусіднє село і отримували копійки, за які йшли на Єврейський ринок у Чернівці і купували сурогат бо­рошна, з якого пекли млинці з картоплею. До міста відносили та­кож частину молока, щоб продавати, а на виручені гроші мали мож­ливість купити ячменю, вівса, а інколи й кусень хліба.

Мені особисто не раз доводилось носити по квартирах в Чернів­цях бідончик з молоком, щоб потім йти на ринок і шукати “доступ­ний” продукт. Перебуваючи на ринку, я бачив такі сцени, які ніко­ли не забуду. Ринок – це збіговисько всіх голодних. А їх були тисячі. Особливо багато було бессарабців. Вони юрбами ходили і шканди­бали, бо багато хто вже не міг ходити. А частина громадян, які щось продавали, на весь голос кричали: “Купите вареники с картошкой, пирожки с капустой” і т.п. Бачив, як чоловік на милиці, неголений, з виразками на обличчі, підійшов до однієї з жінок, що продавала вареники і, не питаючи ціни своєю великою брудною рукою згріб у жменю, скільки захопили його пальці, тих вареників і запхав у рот. Продавщиця розлючено закричала і встигла виделкою штрикнути чоловіка в потилицю, який, не розжовуючи, ковтав оті “вареники”. В місті панувала атмосфера трагізму. Побачити покійника було буденним явищем. Під стіною колишнього пивзаводу, це навпроти нинішнього пам’ятника танкісту Павлу Нікітіну, весняним ранком лежала жінка. Можна було подумати, що вона спить. Та ні. Вона лежала опухла і вже мертва, а біля неї повзало мале дитинча. І див­но, що це сприймалось як буденне явище.

У скверику навпроти залізничного вокзалу отаборились сотні бессарабців. Вони щось смажили на вогні, від чого довкола розносився дуже неприємний запах. А з товарного вагона чоловіки вино­сили мертвих бессарабців, що померли з голоду, і укладали трупи на великі платформи – вози, запряжені німецькими гривастими світло-коричневими важковозами, яких до сьогодні більше ніде не бачив.

Настала весна, з’явились гриби. Ми ходили в ліс, збирали їх, що допомагало урізноманітнювати наше “меню”. Одного разу в лісі, трохи вище мурованого моста, побачили мертвого чоловіка, який теж збирав гриби, занеміг, упав, проповз метрів 50 – на сухому листі зберігся слід, – втратив свідомість і помер. Чоловік був із села Мамаївці, що навпроти нашого Стрілецького Кута.

В нашому селі було чимало опухлих від недоїдання, але вмирали більше тоді, коли вже появилися недостиглі колоски. Люди боро­лись як могли з голодом, одні помирали, інші довго видужували. Та все ж не всі могли успішно боротись з голодом. Деякі пристосову­вались до ловлі риби. Ловили все, що можна було їсти, їли равликів, жаб, котів і собак.

Таке гірке життя настало після переможної війни. У Чернівцях па ринку інваліди без обох ніг на роликових візочках благали: “Браток, помоги защитнику Сталинграда”. Таких “защитников” в нашому місті було багато. Просячи милостиню, вони нерідко були увішані орденами й медалями СРСР, що викликали подив у буковинців, бо приниження і гонор несумісні.»

Матеріал зібрали і підготували:

Керівник творчої групи: вчитель історії Бульбук Іван Ілліч Учні: Тащук Роман Лапушняк Роман Тодеренчук Богдан

Відомості про медичні заклади в селі

В с. Стрілецький Кут за часів Румунії (1918-1940 рр.) біля церкви було житло лісників тодішнього лісництва. За часів правління радянської влади (1944-1954 рр.) в тому будинку, де жив головний лісничий Ревнянського лісництва відкрили лікарню для хворих з сіл Стрілецький Кут та Ревно.

    До лікарні підвозили хворих на підводах, адже автомобілів у той час не було. Підвезення хворих на підводі до лікарні здійснював Бурячок Василь Григорович, який працював на той час завгоспом лікарні. Завідувала лікарнею Лібанова Марія Ісаківна.

При лікарні працювали три медсестри. Серед них: Гончарюк Галина Михайлівна (І медсестра) та Боднарюк Таїса Яківна. Лікували у лікарні від усіх хвороб, а важких хворих відправляли в Чернівецький сільський район (тепер м. Чернівці).

       При лікарні було пологове відділення, де працювала акушеркою Черпіта-Лугова Марія Кирилівна та терапевтичне відділення.

В 60-х роках лікарня була реорганізована в амбулаторію, а хворі лікувалися вже у Лужанській дільничій лікарні. До амбулаторії в 70-х роках була виділена машина швидкої допомоги для лікаря , але не для перевезення хворих. При амбулаторії був кабінет стоматолога. В той час працювали Пелипенко Галина Петрівна (фельдшером), Петрюк Івоніка Миколаївна (лаборантом). Завідував амбулаторією у 80-х роках – Щочкін Євген Вікторович, в цей час при амбулаторії діє аптека.У цей же час в 70-х роках на території колишнього дитячого табору «Пролісок» відкрили санаторно-лікувальну медичну установу, де лікувалися колгоспники. Завідував цією установою Савич Валентин Ілліч. Лікували неврологічно-хірургічні хвороби. Діяла ця установа до 2000 року, а потім її закрили.

У 1988 році на території колишньої школи відкрита нова амбулаторія , яка і досі там знаходиться. В цей час нею завідує Терлецький Дмитро Григорович.

На даний час амбулаторія перейшла на сімейну медицину. Працюють два лікарі сімейної медицини: Піц Орест Себастьянович та Маніліч Руслана Василівна, а також медсестри. При амбулаторії функціонує машина швидкої допомоги. Працює амбулаторія з 9.00-18.00. Є в амбулаторії дитячий кабінет, кабінет денного стаціонару, лабораторія, фізико-терапевтичний кабінет, аптека, стоматологічний кабінет, оглядовий кабінет.

 

Матеріал підготували:

Керівник групи: вчитель музики Поштаріца наталія Михайлівна Учні: Михайлецька Юлія Стахірюк Марія Похивка Анна Гаврилюк Сніжана

 

 Прадавнє городище – забуте місто предків

 

Історія гробниці воїнів полеглих на полі битви Світової війни 1914-1918 років

     В роки Першої світової війни 1914-1918 років Північна Буковина була ареною запеклих боїв. Внаслідок цих подій на буковинських землях виросло чимало могил та кладовищ.

В часи тоталітарного правління Радянського Союзу значна частина поховань була знищена. Великі кладовища збереглися біля села Звинячин, де похоронені 11830 вояків австрійської та російської армій, біля села Валя-Кузьмин поховано 3803 полеглих воїна. Бойові дії в районі села проводилися в 1915 році.

Австрійські війська тримали оборону на правому березі р. Прут, де були вириті окопи. Друга лінія оборони проходила по краях гір від м. Чернівці до с. Драчинці. Тут і до нині ще можна побачити їх на узбіччі лісу. Австрійська артилерія була розташована біля «мурованого моста». Російська – між селами Щубранець і Витилівка.

Старожили (Тодеренчук Калина, 1888 р.н.) пригадують: «Нам казали, що прийдуть бородаті москалі, вони всіх вбивають, січуть людей, як капусту, тікайте геть з села».

Багато людей передбачаючи, що буде кровопролитний бій тікали в села Спаське, Михальче. Багато людей ховалися в ярах за «Товстою горою». Деякі люди не захотіли покидати свої обійстя і залишилися в селі, де ховалися в півницях, щоб перечекати лиху годину.

Перед боєм в небі з’явився російський аероплан-розвідник. Облетівши територію села і гір він полетів в бік Шубранця. Тим часом австрійські батареї перетягли в укриття. Російська артилерія відкрила вогонь, але била по порожньому місці. Згодом австрійські пушки знову були встановлені на старі позиції. і коли, російські війська рушили в атаку їх накрила шрапнель. Кіннота переходила р. Прут біля перевозу Олекси Костевого, але не знаючи броду їх затягувало у вир, багато кавалеристів потонуло. Пізніше їх поховали на березі р. Прут, де поставили їм дерев’яні хрести. Під час штикової атаки було прорвано першу лінію оборони австрійських військ. Було багато убитих і поранених.

Російських поранених солдат підбирали санітари і переправляли через річку в с. Мамаївці, де стояв санітарний поїзд. Олексіїха Ташук пригадує, як молодий вояк наскрізь поколений штиками ,стікаючи кров’ю, благав порятунку. Після запеклих сутичок між воюючими сторонами на полі бою, місцеві жителі ховали вояків, хто де поліг, ставили невеликі хрести.

Російські солдати по дружньому відносилися до мирного населення. На той період війни постачання російської армії було дуже добрим. Тому солдати-постояльці в сільських дворах, готуючи їжу завжди ділилися хлібом, кашею, м’ясом з місцевим населенням.

У 20-х роках XX ст. в країнах, втягнутих в Першу світову війну, проводилась компанія вшанування жертв цієї жорстокої бійні народів. Виняток становив Радянський Союз, який відмовився підписувати цю угоду. В тодішній Румунії очолила всю роботу по вшануванні військових могил воїнів, полеглих в 1914-18 рр. організація «Культ героїв».

Храмове свято в с. Стрілецький Кут було 19 грудня на день св. Миколая. Але на цей період припадає піст. Молодь, обдумавши цю справу, звернулася до примаря Петрюка Дмитра за порадою. Ініціативна група на чолі з Тащук Георгієм Дмитровичем, Тащук Параскою Фоківною, а також з примарем Петрюком Дмитром і священиком села Олексієм Тарнавським звернулися до Митрополита краю з проханням перепоховати полеглих воїнів в одну братську могилу і освятити це місце. Пізніше храмове свято перенесли на дату освячення цього місця поховання.

Кожного року в селі вибирали калфів, які рік керували всіма сільськими справами серед молоді. В 1928 році такими були: Маєвський Ілля Гаврилович, Тащук Георгій Дмитрович, Боднарюк Іван Миколайович та Єремійчук Ілля. Вони організували молодь для робіт по перепохованню загиблих воїнів, збирання будівельних матеріалів та грошей на будівництво каплички. В будівництві були зайняті майстри: Андрійчук Іван, Петрюк Костянтин, Штефаніца Леонтій. Було зроблено невеликі ящики, куди складали останки полеглих солдат. На горі «під згарем» відкопали чотирьох воїнів, і ще 4-х у вербах за помешканням Губчака Івана, Під горою «Гримало» двоїх. Біля «Бульбукової гори» теж двох, 12 солдат на березі р. Прут біля перевозу Олекси Костового, четверо – на полі «Боднарюки», біля тину Кушнірюка Костянтина – троє. Загалом було зібрано останки 42-х полеглих російських воїнів і 17 – цісарського війська.

За споконвічною християнською традицією поруч каплички – розп’яття Ісуса Христа. Було також посаджено на території біля каплички 4 дерева – дві березі і два ясени.

Ось як описує цю подію газета «Рідний Край» за серпень 1928 року.

“З тих пір місцеві жителі з теплотою доглядають за цим меморіалом. Не раз над капличкою згущалися хмари чиновницької немилості, але навіть за тих похмурих часів і дотепер в ній ніколи не гаснуть свічки. Ставлять їх односельчани за велінням душі, щоб пом’янути полеглих воїнів і за здоров’я живущих.”

 

Матеріали надав:

Даневич Володимир Ілліч,

житель с. Стрілецький Кут.

 

Матеріал підготували:

Керівник творчої групи: вчитель історії Бульбук Іван Ілліч Учні: Гуцуляк Інна Рошко Богдана Бурак Крістіна