Видатні особистості Верхні Станівці

Над темою працював творчий колектив у складі: Грендей Наталії − учениці 11 класу, призерки численних конкурсів та олімпіад, захоплюється поглибленим вивченням наук суспільно-гуманітарного циклу; Шишковського Максима− учня 9 класу, захоплюється комп’ютерними технологіями, спортом; Флорескула Станіслава – учня 9 класу, захоплюється поглибленим вивченням історії;

Флорескул Л.Я. – учителя історії та права; Нашиби О.М. – учителя світової літератури.

 

Володимир та Іларій Карбулицькі

В селі жили, творили і працювали брати Володимир та Іларій Карбулицькі. Вони внесли вагомий внесок у розвиток освіти села.
Володимир Іванович Карбулицький народився 15 (27) січня1884 року в селі Горішні Ширівці на Заставнівщині в родині лісника. Вчився в першій на Буковині Чернівецькій гімназії „з руськими ( українськими ) класами”, в якій також навчались В.Кобилянський та Д.Залуга. Важке матеріальне сімейне становище привело його до навчання на теологічному факультеті Чернівецького університету, який закінчив в 1908 році. Проте працювати священиком йому не довелося. Важка хвороба забрала його сили, а потім життя. В книзі реєстрації, яка велася церковним дяком Богатирьовим, відзначено, що він помер 16 вересня 1908 року, похований на цвинтарі в селі Верхні Станівці. Жителі села свято бережуть пам’ять про свого земляка, який писав свої твори під псевдонімом „Володимир Іванов”. Свої вірші, новели, статті, різну інформацію про життя краю за Австро-Угорщини він друкував в газеті „Буковина”, редактором якої був Ярослав Весоловський. Його біограф Іван Підгоренко (Дощівник) називає Володимира Карбулицького „безумовним поетичним талантом”. За своє коротке життя (прожив 24 роки) написав біля 20 віршів, декілька новел на ліричну тематику

На сторінках газети „Буковина„ друкував в перакладі з російської мови на українську твори І.Тургенева, А.Чехова, С.Скитальця, М.Салтикова-Щедріна , Л.Толстого, М. Горького (переклав на українську мову роман „Мать „  до якого написав передмову). У своїй антології започаткував видавництво творів молодих авторів Буковини у альманасі „На шляху„   (1906 р.). Популяризував літературну діяльність молодих письменників Буковини, зокрема, Сергія Канюка, Костя Ганусенка (Краколію), Дмитра Макогона, свого брата Іларія, свого автобіографа Підгоренка, а також свої твори під псевдонімом Іванів Володимир.

Важко хворіючи, він передбачав, що життя його закінчується, а тому він прощається з життям, людьми, близькими, рідними. Та він сильний духом, хоч „тихою ходою підкрадається до моєї святині, ( тобто життя ) злодій (смерть). І ласо простягав мерзенну руку до скарбу (життя). Моє серце тремтить та не противиться, бо воно горде і не хоче показати свою слабість. В нього велика жага до життя, але „Ох, Надіє моя, Надіє! Туго моя ніжна! Корміть мою душу! Бо як полишите мене, тоді пора мені прощатись…” (новела „Немічні” 24.11.1905р.).

Іларій Іванович Карбулицький   (1880-1961). Народився 17 вересня 1880 року в с.Горішні Ширівці що на Заставнівщині в сім’ї лісника. Сім’я проживала в с.Волока (колишній Вашківський, а тепер Вижницький район), де і пішов у перший клас в 1887 році. Це була початкова школа.

Батько Іларія був призначений на посаду возного в селі Долішні (Нижні) Станівці. Родичі хотіли дати добру освіту своїм дітям, а тому батько віддав його вчитись до Чернівецької гімназії після закінчення якої навчався в учительській семінарії в Чернівцях (1895-1900). Великий вплив на молодого студента своїми лекціями зробив О.Маковей, який викладав українську мову та літературу в семінарії. Світогляд О.Маковея формував у молодого гімназиста національну свідомість і тягу до літературної творчості. Після закінчення семінарії сформувався „як свідомий українець”. „Цеї свідомості, себто безграничної любові до рідної мови, рідного народу і рідної Батьківщини набрався я з Маковеєвих прекрасних викладів з української літератури” згадує він у „Спогадах”. В Чернівцях І.Карбулицький приймає активну участь у чоловічому хорі при „Народному домі” під керівництвом професора Смаль-Стоцького. Після закінчення семінарії одержав диплом вчителя української мови та літератури. Був направлений вчителем в с.Стрілецький Кут 1 вересня 1900 року. Пропрацював тут до січня 1902 року. На цей період вчителювання почалась його літературна діяльність при сприянні О. Маковея, який відвідував його в селі Стрілецький Кут „… належав до любимців професора Маковея , якого я обожнював… як умів, трудився я пером і дізнався , що таке українська література” („Спогади” , 1961 р.).

Визначною подією в житті письменника була його зустріч з Ольгою Кобилянською і Лесею Українкою в 1901 році (травень- червень) в Стрілецькому Куті у священика Федоровича. Тут І.Карбулицький вів з ними розмову про відступників української мови, де Леся Українка сказала: „От вам і проклін нашого народу: в нас московчаться, в вас румунчаться, в Галичині польчаться , а на Закарпатті мадяризуються”. А О.Кобилянська відповіла: „Але цьому прокльонові прийде колись кінець”. Варто ці пророчі слова запам’ятати в наш час „регіональних мов”. На цей період припадають його перші оповідання, нариси, які друкуються в газеті „Буковина”. Тут він вперше надрукував нарис із шкільного життя „З щоденника молодого вчителя”.

В січні 1902 р. він був переведений на учительську роботу в село Старі Мамаївці. Тут сплелось   його подружнє життя з дочкою директора цієї ж школи Отілією Прокопович. Любов до дітей спонукала його видавати дешеві, популярні книжки для дітей. В 1903 році започаткував „Крайцереву бібліотеку” для дітей. В 1904-1907 рр. Видає учительський часопис „Промінь”. В редакції часопису приймали участь відомі буковинські літератори: Є.Ярошинська, І.Герасимович, І.Синюк, С.Канюк, К.Малицька. Товариство „Руська школа” організувало в червні 1904 р. учительську конференцію. На ній виступив з доповіддю про життя і літературну діяльність І.Я.Франко. Його брат Володимир видавав альманах „На шляху” в якому Іларій Іванович вміщує своє оповідання „Прощаю”. В оповіданні головною темою єподружні відносини між Параскою, дочкою „убогих родичів” та її чоловіка Івана Сивки, що мав три „чвертки поля і власну хату”. Зрада Параски, яка покинула Івана і перейшла жити до Олекси Семенчука, який „мав добру голову … був хлопець вродливий… і знав відки вітер віє”. Проте Олекса зрадив Параску, якому вона „зовсім надоїла”. Любов до дружини та дітей настільки сильні у Івана, що „серце перебороло чувсво гордості і заподіяної йому кривди і він сказав Парасці, яка повернулась до нього і „впала навколішки перед Іваном , обняла його ноги  спромоглася лише вимовити з розпукою: „ Я завинила! Прости мене!…”,  „Прощаю! – заридав він і став підіймати Параску з землі”.

Для зміцнення кадрів в школах Буковини і піднесення ролі народних шкіл, як вмілого організатора і талановитого вчителя української мови та літератури, як уже досвідченого педагога, рішенням Крайової шкільної ради, його переводять на посаду директора школи і вчителя української мови та літератури у с. Верхні ( Горішні) Станівці. На цій посаді він працював 30 років (1906-1935). У вересні 1935 року вийшов на пенсію, переїхав жити у Чернівці разом з родиною. Все село проводжало його, як свого наставника, вчителя, добру і порядну людину. Багато теплих, щирих слів було сказано йому за його доброту, ласку, чуйність, порядність, за навчання дітей і дорослих. Вийшовши на пенсію, не полишає роботу як педагога, письменника, культурно-громадського діяча. Разом з письменницею О.Іваницькою засновує „Вільну організацію українського учительства на Буковині”. Одночасно працює редактором газети „Каменярі” заснованої в 1909 році. Виступав на її шпальтах під псевдонімом І.Карпин. Крайова шкільна рада доручила йому вивчити історію шкільництва на Буковині. Надрукував біля 20 аркушів досліджень про розвиток шкільної освіти. Румунська окупація краю не дозволила надрукувати працю, а в період II світової війни робота була зовсім втрачена. У своїх спогадах він вказує, що матеріали знаходилися  в забитій скрині на поді (горищі) літньої кухні в подвір’ї, де були на постої вояки (радянські солдати). Вони ту скриню розбили і моїми матеріалами варили собі чай. Як патріот своєї Батьківщини, І Карбулицький переслідувався як румунською так і радянською владою, за свої демократичні , національні переконання. Щоб утриматись на роботі в  1933 році йому прийшлося скласти спеціальній комісії екзамен з румунської мови і літератури, з історії Румунії і конституційного румунського права.

Життя в Чернівцях насичене плідною роботою на ниві драматургії. Пише п’єсу „Зрадник”, драму в 4-х відслонах для сільських театрів (1936 р.). Інсценізує п’єсу О.Кобилянської „В неділю рано зілля копала „. За радянських часів (червень 1940-червень 1941 рр.) працював директором школи №2 та №4. Після війни , коли була звільнена Буковина від румуно-німецьких загарбників, за свою „антирадянську – націоналістичну діяльність” був засуджений на 8 років позбавлення волі. Вийшов на волю 3 березня 1954 року. Помер письменник 30 січня 1961 року. Похований на Чернівецькому кладовищі. За радянських часів творча педагогічна діяльність Іларія Карбулицького замовчувалась. Заборонялось видавати його твори, пропагувати друкувати його літературний доробок. Тільки в 1990 році Чернівецьким обласним судом його було реабілітовано (посмертно).

Молитва ( учні читали на уроках Карбулицького)

Боже великий! Як ти є на небі:

Укріпи наші сили у праці щоденній!

Укріпи в нас віру в день воскресіння!

Просвіти людей своїх!

Прожени шахраїв із твого храму правди і любові

Зміни те, що людські кроваві руки знищили!

(28 серпня 1917 р.)

 

Радощук Василь Дмитрович

(16.ІІ.1938 – 10.VI.2003)На південно-західнійокраїні села на хуторі Папоротна знаходиться гарний будинок на невисокому пагорбі, а на схід від нього – капличка. Звідси відкривається гарний краєвид на Хутір Гострий Кілок, який потопає в зелені столітніх буків, березових гаїв. На заході від будинку дзюркотить струмок Вишнева.

Бо дійсно, навколо осель, що тут притулились до підніжжя пагорбів, то тут, то там оповивають домівки селян вишневі сади. Весною, коли вони цвітуть, то нагадують біло-рожеве море, що утворене вишневим цвітом.Ось тут, серед цієї божої краси, 16 лютого 1938 р. народився в сім’ї Радощука Дмитра Леоновича та Олени Михайлівни майбутній талановитий художник свого краю Радощук Василь Дмитрович.

Його першою вчителькою була Дяконович Аделія Пилипівна, яка вчила дітей в класах-комплектах на х. Вишнева. В 1955 р. закінчив семирічку. Разом з батьком працював на лісоповалі в горах, потім шофером в колгоспі. Після демобілізації з армії поступив до Вижницького училища прикладного мистецтва ім.Шкрібляка.

Талант художника проявився з дитячих років. Захоплювався малюванням пейзажів, натюрмортів, портретів. Матері, яка була знаною вишивальницею в селі, придумував різні візерунки, які вона нитками наносила на полотно. В п’ятому класі намалював образ Божої Матері з немовлям, який зберігається в його сім’ї як реліквія.

Після закінчення училища працює на Вашківецькій фабриці образотворчого мистецтва, потім в сувенірних цехах Верхніх Станівців, Гостинців. Його

художня майстерність проявилась в оформленні церков Вашківцях, Костинцях, Жадовій, а також капличок в своєму селі та Нижніх Станівцях. З під його пензля вийшли   картини:   “Моя  дружина  серед  трьох   берізок”, “Буковинський пейзаж”, образи Божої Матері, Ісуса Христа, інших святих.

Пішов із життя талановитий майстер пензля 10 червня 2003 р. похований на цвинтарі в с. Верхні Станівці. Пам’ять про нього бережуть жителі села і приносять йому данину шани і вдячності.

МИТЦЮ ПЕНЗЛЯ

 На окраїні села

Стоїть хата гарна

Розмальована вона,

Як писанка красна.

Це робота вмілих рук

Художника витвір,

Що радує душу, зір

І радість та втіху.

Божий дар у нього був,

Мистецька наснага.

Дарувати людям знав

Картину з-під пензля.

Малював він рідний край,

Будував каплички

І зображав у них

Християнські звички.

Бережем про нього ми

Пам’ять, його звички,

Бо залишив він для нас

Талан свій мистецький.

Калиняк І.Т.

 

Ігор Тимофійович Калиняк

З багаточисельних приток річки  Вісли, що протікає по території  Польщі ,є одна із них, яка має назву річка Сян. У верхів’ї до неї притікає невеличка притока Лабовець, що бере свій початок у східній частині Низьких Бескид від рогів Західних Карпат. Край, що знаходиться на крайній південно-східній Польщі і примикає до західних кордонів України на межі Львівської області і Краківського воєводства , називається Лемківщиною. Це споконвічна територія, де з давніх-давен проживало українське  населення . За часів  князювання Данила Галицького місцевість належала до Київської Русі. Хоч місцевість знаходилась на території Польщі, лемки зберегли православну віру, традиції ,обряди.

В цьому мальовничому краю в селі Лабова, Новосончського повіту Краківського воєводства 29 грудня 1934 року в сім’ї селян Тимофія Михайловича та Марти Кіндратівни народився син Ігор. В їх сім’ї було 8 дітей. Батьки виховували дітей в любові до рідного слова, рідного краю, поваги до людей. В робочій кімнаті батька (за професією був бухгалтером) на стіні висів портрет Шевченка і напис «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь», а на столі лежав «Кобзар» Шевченка.

За свої політичні погляди( виступав за возз’єднання Лемківщини із Україною) батько переслідувався як польською, так і німецькою владами. Покарання відбував в концтаборі Дахау, працював на важких примусових роботах по будівництву  концтабору, де і загинув 1940 року. На долю матері(яка,до речі ,була родом із села Матієво). Батьківщини видатного українського географа, етнографа, картографа, головного редактора 10-томної «Енциклопедії Українознавства» В.М. Кубійовича) випало чимало проблем: годувати, вбирати, вчити і виховувати дітей.

У квітні 1945 року за згодою Польщі і СРСР було проведено операцію «Вісла» , за якою все українське  населення Лемківщини та Бойківщини було репатрійоване в Радянську Україну. Сім’я Калиняків була поселена  в Станіславській області в місті Городенці. Тут з 1945 по1953 рік Ігор здобував середню освіту. Мрія батьків про те, щоб їх син став учителем, збулася: 1958 року він закінчив Чернівецький державний університет. За направленням Міністерства освіти був призначений учителем географії у Верхньостановецьку семирічну школу, яка пізніше була реорганізована у 8-ми  та 9-тирічну школу. У 1968-1969 роках працював директором Киселівської середньої школи .  1970 року за новим рішенням був призначений завучем ,а з 1вересня 1974 року керівником вже новозбудованої Верхньостановецької середньої школи. Новопризначений директор веде прийом  в будівельному «Вагончику», адже саме він є натхненником і організатором будівництва школи.

Ігор Тимофійович започаткував ідеї, традиції, якими і сьогодні живе наша школа. Він був не лише мудрим та порядним керівником, досвідченим педагогом, але й краєзнавцем, професійним туристом та художником. Завдячуючи своїм природнім нахилам та здібностям, Ігор Тимофійович оформив усі стенди в школі, які і до цього часу доповнюють інтер’єри навчальних кабінетів, облаштував географічний майданчик .А навчально-методичне забезпечення кабінету географії отримало визнання на обласному рівні, отримавши звання «Кращий кабінет області». Його учні були постійними учасниками шкільних олімпіад по географії, завжди займали призові місця.

Будучи географом за покликанням серця, започаткував у школі туристично-краєзнавчу роботу, яка приносила щедрі урожаї─призові місця на районних та обласних змаганнях. В літній період учні під керівництвом Ігора Тимофійовича здійснювали туристичні походи по рідному краю, в Карпати, поїздки в Яремчу, Брест,Київ, Ленінград.

Своїм педагогічним досвідом він охоче ділився із колегами по школі, районі та області. Неодноразово проводив семінарські заняття, відкриті уроки по географії. Пам’ятним для нього був відкритий республіканський семінар з географії по поглибленому вивченню предмету. На семінарі були присутні методист  ОблВНО Туряк В.Ю. та інспектор Міністерства освіти України, кандидат географічних наук, автор підручника « Географія України» Плахута.

1980 року під керівництвом Ігора Тимофійовича було організовано сільський краєзнавчий  музей , який зараз перебуває у стані  реорганізації. За 45-річний період роботи став досвідченим педагогом, мав свій стиль роботи. Він завжди говорив: «Кращий досвід ─ це свій досвід, чужим скористатися важко». Його вихованці радують  невтомного освітянина своїми високими досягненнями. Серед них є талановиті вчителі – географи, хороші економісти, бухгалтери і навіть доценти.

За добросовісну роботу з дітьми ,викладацьку та громадську діяльність був представлений до різних нагород:

• 1966 рік─за активну участь в гуртках художньої самодіяльності села та району було винесено подяку;
• 1967рік─нагороджений почесною грамотою Кіцманським РайВНО та РК профспілок за сумлінну роботу у навчанні та  вихованні підростаючого покоління;

• 1970рік─ нагороджений ювілейною медаллю «За доблесний труд»;

• 1970рік─ нагороджений грамотою Управління  Чернівецької обласної організації «Знання» за Активну участь в лекційній роботі;

• 1980 рік─присвоєно звання «Відмінник народної освіти»;
• 1981 рік─нагороджений медаллю А.С.Макаренка (в той час єдиний в області);

• 1981рік─нагороджений медаллю «За трудову доблесть»;
• 1984 рік─нагороджений медаллю « Ветеран праці»;
• 1988 рік─присвоєно звання «Учитель-методист» з географії;

• 1994 рік─лауреат премії ім. Шпойнаровського;
• 2005 рік─нагороджений медаллю «60 років перемоги»;
• 2009 рік─нагороджений  грамотою «Почесний громадянин с.Верхні Станівці» за вагомий внесок  у науково-педагогічну, соціально-культурну спадщину територіальної громади села;

• 2010 рік─почесна грамота з нагоди 35-річчя Верхньостановецької школи за вагомий внесок в побудові школи і подальший її розвиток, за багатогранну сумлінну працю, виховання молодого покоління.

Використовуючи багаторічний досвід роботи з дітьми та основні дослідні спостереження, Ігор Тимофійович Калиняк написав монографію «Історико-географічний нарис про село Верхні Станівці», яка вийшла з друку 2007 року(на неї ми здебільшого опиралися, коли готували проект).

В честь 70-річчя вчителя географи Кіцманщини звернулися до нього з такими словами: «Ми вдячні вам за всі ті добрі справи, що ви зробили упродовж життя, за все добро, що людям дарували, за всю мудру науку, що передали нам ще зовсім юним вчителям, що нас повчали ,як жити і виховувати дітей». 10 грудня 2011 року Ігора Тимофійовича Калиняка не стало.

Корній Купчанко

Корній Купчанко народився 22 липня 1890 р., у с. Станівці Горішні(суч. Верхні Станівці, Кіцманського р-ну, Чернівецької обл.).  Український культурно-просвітницький діяч.Син учителя, закінчив Чернівецький університет. Один із засновників у Чернівцях «Українського музею народовідання», в якому деякий час працював. Щоб уникнути арешту румунами, він втікає до Австрії, а в 1930 році приїхав до Станіславова. Тут працює секретарем в Українському кооперативному банку. Брав участь у роботі товариства «Просвіта». У 1937 р. став безробітним, але продовжує працю над енциклопедичним українсько-німецьким словником. У 1939 р. союзна влада назначила Купчанка інспектором музеїв і доручила створити обласний історичний музей ім 17 вересня. Купчанко такий музей організував і був його директором ( з жовтня 1939 по 27 квітня 1940 р.).Після урочистого відкриття музею Купчанка було арештовано і слід за ним пропав.Вважають, що він помер 2 червня 1943 р. в м. Ухта (Росія). Реабілітований 31 березня 1996 р.

Корній Купчанко разом із Олександром Найдою та Августином Циганюком брав участь у заснуванні у Чернівцях 21 грудня 1913 р. «Українського Академічного Козацтва Чорноморя» До цього часу він брав активну участь в товаристві «Запороже», почесними батьками якого були М.Василько, О.Попович, О.Калужнянський, письменник С.Яричевський, професор Смаль-Стоцький, д-р В. Залозецький. У ці роки « запорожці» проводили активну громадську та культурно-просвітницьку діяльність. Вони брали участь ув організації товариства «Січ», читалень «Просвіти», кооперативів у селах. Для чернівецьких міщан заснували робітниче товариство «Гайдамаки».

П’ятирічну діяльність товариства «УАК Чорноморе» перервала Перша світова війна. У зв’язку з окупацією румунами у листопаді 1918 р. північної частини Буковини, боячись арештів, на початку 1919 р 60 2запорожців» виїхали до Галичини і брали участь у боях за Україну. Корній Купчанко в їх лавах прошов добрий військовий вишкіл і був призначений сотником.

Корній Купчанко був активним учасником народно-визвольної боротьби проти румунської влади.Його життєвий шлях неодноразово перетинався із життям та діяльністю В.Карбулицького.

1 жовтня 1928 р. у Чернівцях був заснований щоденних « Час», який виходив аж до приходу комуно-московських окупантів на Буковину. Видання було «із захопленням підтримано усім українським громадянством» .Одним із редакторів «Часу» був Корній Купчанко.

Корній Купчанко залишив після себе ще одну вагому пам’ятку – оригінальне видання «Gaudeamus igitur−Студентський співаник для комерсів» , яке він уклав 1912 р. для хору товариства «Запороже». Цей збірник створений в єдиному екземплярі, у ньому подано ноти і тексти понад 200 пісень різних жанрів, написані ним власноручно.

 

Хаб’юк Михайло Степанович

В мальовничому куточку хутора Ростище у Верхніх Станівцях у звичайній селянській сім’ї Хаб’юка Степана Васильовича та Вікторії Степанівни народився хлопчик Михайлик. Дім його батьків, що потопає в зелені крислатих яблунево-вишневих садів, ще побудований в 30-х роках минулого століття, розташувався в чудовому Передкарпатському краєвиді.

Сиві ранкові тумани, рясні літні роси, тепле сонечко, осіннє бабине літо і снігові зимові замети виявили в хлопчика захоплення. Ніби сама зелено-горда природа промовляли до хлопчика: “Намалюй мене!”

Взявши олівець в руки і сівши під крислатою черешнею задумався: “З чого почати? Як намалювати цю синяву гір, що виднілася вдалині, її ліс, що зеленів, наче покривало, прикрашене сонячними променями та баранчиками-хмарами, що повільно пливли над ними?”

І ось на альбомному аркуші паперу лягли перші штрихи олівця. Нарисував лінію, що зображувала горизонт. Над нею декілька дерев, вбраних в листя, а вдалині хвилясті лінії, що зображували гори. За горами зобразив сонце, яке випромінювало свої золоті промені на гори, ліс. Перед горизонтом намалював свій дім, як умів, з її яблунево-вишневим садком. Малюнок показав батькам. Вони були в захопленні дитячим малюнком. А незабаром на святого Миколая під подушкою знайшов справжній альбом, кольорові олівці та фарби. Яка ж була радість в хлопця! Мама Михайлика була одною із кращих писанкарок в селі. Хлопчик уважно стежив за роботою матері. Красиві візерунки, що нагадували про скорий прихід Великодня, лягали на крашанки. Він взявся допомагати матері: виготовляв крашанки, придумував різні ескізи на Великодну тематику і сам наносив на крашанку.

В школі розвинувся його талант. Захоплювався малюванням в різних жанрах: натюрморт, пейзаж, портрет, церковна тематика. Приймав участь в оформленні шкільної стінгазети. Серед учнівських малюнків, які виставлялися на виставку дитячого малюнка в школі, вони були найкращими. Після закінчення школи в 1969 році його мрія – вчитися в художній школі. Бажання вдосконалювати свої здібності привели його у Вижницьке художнє училище прикладного мистецтва ім. Шкрібляка. Під керівництвом вмілих наставників училища появився його талант як художника різьби по дереву, чеканці по металу, виготовленні виробів з рогу, малювання пейзажів буковинських краєвидів, малювання портретів.

Але найбільше проявився його талант в іконописі. В 1976 р. в селі Костинці Сторожинецького району згоріла церква архангела Михаїла. Від пожару згоріло все церковне обладнання. Пожар знищив образи святих, іконостас. Але незабаром церкву збудували нову. Для її оформлення громада села запросила Михайло Степановича. Він із завзяттям взявся за роботу. Через рік церква відкрила свої двері для прихожан.

Іконостас, корогви, обрядовий церковний інвентар, образи святих були виконані на високому художньому рівні, з великою любов’ю, художнім смаком. Громада села була дуже вдячна художнику.

І треба ж було такому статись, що в його рідному селі в 1967 р. полум’я пожару знищило всю внутрішню частину церкви св. Миколая. Вдалося врятувати тільки церковні книги, решта все згоріло.

Для реставрації церкви було запрошено Хаб’юка Михайла. Довгий час влада не дозволяла відновлювати діяльність церкви, а, отже і її реставрацію. Тільки в 1995 році почались реставраційні роботи. Протягом 1996-1998 р.р. він працював над її оформленням. І в честь 1000 прийняття християнства на Русі церкву прикрасили майстерно виконані ікони Ісуса Христа, Божої матері, св. Миколая, Євангелістів Луки, Марка, Іоана і Матвея, Тайна вечеря. Красу церкві, духовну побожність придає прекрасно оформлений купол церкви, на небозводі якого зображено Святого Духа у вигляді сизокрилого голуба, який своїми розпростертими крильми ніби охороняє віруючих від всього злого.

Каплички, що заново збудовані в селі, теж прикрашені талантом художника.

Його художній талант відомий не тільки в його рідному селі, але й за межами села. Його роботи можна побачити в різних частинах України, а також в зарубіжжі.

Тривалий час працював в Німеччині, де займався оформленням культових приміщень. Виконав об’ємні роботи по дереву, зокрема “Вертеп”, оформляв шпилі на костьолах.

Майже в кожній хаті односельців красуються його художні твори: образи святих, інкрустовані шкатулки, натюрморти, пейзажі. Творчий талант художника шанується його родиною, жителями села.