Духовність Южинець

Над сторінкою працювали:

Керівник: Піцик Ольга Василівна

Пошукову діяльність  здійснювали: Мишковська Зіна

 

«Блаженні, хто випере шати свої,

Щоб мати право на дерево життя.» 

 Cвятий апостол і євангелист Іоан Богослов.

       Життя кожної людини уподібнене дорозі, що веде до вершини гори. Від миті народження і до останнього подиху якась невидима сила веде нас на гору, поклавши на плечі долі хреста. Кожному свою, кожному на своїй дорозі.

Народжуємося з долею, наче з приданим, але багато чого можемо зробити, маючи волю у виборі. І найголовніше, щоб не помилитися… Будувати чи руйнувати, любити чи ненавидіти, відкривати чи закривати …

В нашому селі є Українська православна церква Київського патріархату Івана Богослова, яка є окрасою нашого села, з блискучими куполами і хрестами. Якщо в церкви є доля, то доля нашої церкви тяжка.

Церква святого апостола і євангеліста Іона Богослова с. Южинець

Сучасний вигляд

    За спогадами старожителів, перша церква згоріла 1880 року. Вона, як і нова зараз церква, була побудована з дерева і покрита бляхою. Односель­чани побудували нову. Освячена нова церква 8 жовтня 1896 року.   З того часу, 9 жовтня, в свято Івана Богослова, южинчани святкують храмове свято.

Грамота посвячення церкви.

Нині зберігається в сільській церкві

Внутрішній вигляд. Іконостас. Сучасне фото.

Церква була духовним центром життя села. Люди ходили до церкви молитися, хрестили дітей,   наречені брали шлюб,   відправляли в останню дорогу. Так тривало до 1962 року. Останнім, як належить,   поховали Зварича Івана. Цього року нашу церкву закрили,   на дверях повісили вели­кий навісний замок. Це був один з ганебних кроків боротьби атеїстів з віру­ючими.

Що було робити людям, які привикли щонеділі ходити до церкви і молитися в святому домі Богу ? Тож ходили під церкву. Молилися, як вміли. Читали молитви, співали релігійних пісень. Але ж цього було мало ! Вони хотіли і водички свяченої, і щоб паску на Великдень святив священик. Вирішили розійтися по навколишніх селах святити паску. А на Великдень приходять до церкви майже всі люди села, тому в кожному селі біля церкви не було де голці впасти. Люди не мали місця для кошиків, траплялося, що і штовхалися. Не сподобалося ходити у чужі церкви, якщо в селі є своя. Вирішили святити паску в своєму селі і біля своєї церкви. Але ж цей обряд мусив хтось виконувати ? Взялася за цю «святу» справу, покійна вже нині, Шикирінська Ганна. Влада пильно за цим слідкувала, і як наслі­док у райкомі партії зразу ж про це знали. Викликали її в якийсь кабінет, сварили,   наклали штраф. Жінка стояла твердо на своєму і сказала: «Я буду святити, поки ви не відкриєте церкву». Її відпустили.

На Великдень 1971 року, після того, як була посвячена паска, всі старші люди розійшлися по хатах, а діти гралися коло церкви. Хриптун Марія, яка на той час була ще ученицею нашої школи,   повідомила, що замок на дверях відкритий. Як це точно було,   ніхто не знає, а запитати Хриптун Марію неможливо, бо вона проживає в Росії. До церкви почали збігатися люди,   всі дуже раділи,   сміялися і вітали один одного. До церкви багато років ніхто не заходив. А тому було багато пороху, павутиння, літали голуби, ластівки,   горобці, бо у вікнах були вибиті шиби. Звідки не взялися ганчірки, вода, люди почали все мити, прибирати. Радісна звістка облетіла все село. Але радість не була довгою,   бо сільський голова Бугай Василь Дмитрович знову повісив замок, а люди в свою чергу повісили свій,   і вже висіло два замки.

Влітку 1983 року до церкви привезли малярів зафарбувати іконостас і стіни одним кольором. Після цього церква мала перетворитися на картинну галерею. Маляри, виконуючи роботу, в церкві голосно розмовляли, навіть свистіли. Найближчим сусідам це не сподобалося. Вони зайшли до церкви і заборонили виконувати роботу. Робітники прийшли жалітися тодішньому шишківському голові сільської ради Бугаю В. Д. (сільрада на той час була спільною). Він в свою чергу подзвонив за міліцією і в КДБ (комітет державної безпеки).

Напередодні описаних подій 7 жінок села поїхали в Москву добиватися церкви. Це Романко Марія,   Візнюк Марія,   Боднар Ганна, Сопіт Марія,   Сафтюк Наталя, Товста Ганна і Зеліско Марія. Вони були на прийомі в Раді по справах релігії при Раді Міністрів СРСР. На руки цим жінкам була видана довідка, підписана старшим інспектором Ради В. А. Кондаковим. З цією довідкою вони й повернулися в село.

Довідка жителям села, які виборювали права церкви у м. Москва

  Голова не хотів нічого признавати і далі робив свою справу. З Кіцманя приїхало багато міліціонерів з собаками. Закрили в’їзд і виїзд з села, відмінили рейсові автобуси і оточили церкву міцним кільцем . Навіть завезли декілька картин. Маляри продовжували свою роботу. На вимогу людей, небагатьох людей, припинити роботу в церкві ніхто не реагував. Людей прийшло небагато тому, що це була пора жнив, і все працездатне населення села працювало в полі на жнивах. Жінки зажинали горох, в кого в руках був серп,   в кого коса, а в кого вила. Посланець з села повідомив їм про події біля церкви. Всі, хто був в полі, прибігли рятувати сільську святиню, тримаючи в руках знаряддя праці.

На майдані коло церкви

Революція іде …

П. Тичина

До кровопролиття, на щастя,   не дійшло, але і революціонери не могли добитися своєї мети. Як кажуть, нічого не допомагало. Тоді Романко Марія показала довідку з Москви. Люди так були налякані всіма діями Радянської влади відносно сільської церкви, що жінка боялася давати «цінний» документ з рук . То ж читали довідку на відстані. Довідка на пред­ставників влади подіяла, як чарівна паличка. Всі почали розходитись.

Революція закінчилась . Революціонерам вдалося врятувати церкву від знищення її інтер’єру, але все цінне було вивезено: книги, золоту чашу, райські ворота, зроблені із срібла, процесію, ікони. Кажуть, що деякі речі і до Кіцманя не доїхали, а решта, напевно,   знаходяться в архівах району та області. А Грамоту про освячення церкви 8 жовтня 1896 року односельчани бачили в церкві – макеті, яка знаходиться в Чернівецькому музеї під відкритим небом.

Хочеться розповісти про дзвіницю, яка побудована на подвір’ї. В ній є великий і малі дзвони. Ними дзвонять перед і після служби Божої. Тепер дзвонять,   а на 26 років вони пропали.

Церковна дзвіниця

В селі є такий переказ про дзвони. Їх невідомі односельчани відв’язали вночі з дзвіниці, і всі ці роки були закопані на городах: малі – в Товстої Катерини, а великий – в Григірчика Василя Григоровича. Пізніше, в 1988 році, коли вже офіційно було відкрито нашу церкву, їх привезли і закріпили на дзвіниці. При транспортуванні великий дзвін тріснув наполовині. Його заварили. Дзвона­ми дзвонять і сьогодні, але старші люди кажуть, що звук уже не такий. А колись були найкращі дзвони на всю околицю.

Вражає самовідданість деяких односельчан. Зокрема, Шикирінська Ганна Никифорівна, яка в день революції сказала : «Я кладу голову на кобук, рубайте, а нищити нашу церкву не дам». Не знищили,   а от людей від церкви старалися відігнати. Для накладання штрафу кликали до району Мироника Никифора, Боднар Зою, Ткача Георгія, Шикирінську Ганну… Завдяки цим та багатьом іншим людям біля церкви проводилося богослужіння. Ні дощ, ні мороз,   ні вітер – ніщо не могло утримати людей. Вони тягнулися до церкви,   до молитви. Служіння Богові було смислом їхнього життя. І цими людьми ми пишаємось.

Із зміною політичних партій наша церква офіційно відновила своє існування лише в 1988 році. В ній священик Жаровський Борис Іванович править службу Божу на українській мові. Всі люди села з радістю при­ходять слухати слово Боже.

Настоятель церкви отець Борис Жаровський

Господи, прости всі гріхи і кривди тим, хто їх чинив, бо вони не відали, що робили .