Історія Южинець

Керівник Шкварчук М.І

Пошукову діяльність здійснювали: Візнюк Микола, Сисоєв Юрій

 

Село Южинець – одне із наймальовничіших куточків Кіцманщини. Його доля схожа на долю багатьох сіл Буковини, України. Над ним шугали стріли турецьких яничарів, топтали буйні трави коні звитяжців Богдана Хмельницького, знав він і молдавський, і австрійський, і румунський батіг. Відчули южинчани на собі і переваги, і неправди життя в Радянському Союзі.

Відоме воно з XVI ст. Першу згадку в документах зафіксовано 28 лютого 1560 р. Про походження назви села є багато легенд. Але одна з них мабуть найбільш правдива.

На місці нинішнього села був ліс, що належав поміщикові, який проживав у селі Веренчанка. Власник лісу часто ходив на полювання. Тут водилася дичина, особливо багато було зайців. Поміщик часто говорив, що йде полювати на “южних зайців”. Ліс знаходився на південь від Веренчанки. Вірогідно, назва Южинець виникла від слів “южний заєць”. Першими поселенцями були сторожі, які охороняли ліс. Пізніше на річці Совиці збудували млин і почалось повільне заселення місцевості.

До 1768 р. Южинець входив до складу Молдавського князівства, користуючись деякою автономією. В результаті російсько-турецької війни 1768-1774р. село увійшло до складу Австрії, пізніше Австро-Угорської імперії.

Восени 1918 р., 12 листопада моє рідне село було окуповане румунами. До сьогоднішнього дня старші люди з болем згадують окупаційний режим румунів. Насильно запроваджувалася румунська мова, кожне слово, вимовлене українською, каралося нагайкою. З наступанням темряви світити світлом заборонялося, бо жандарми ходили по селу і теж жорстоко карали.

У школі навчання велося тільки румунською мовою. Все українське суворо заборонялося : вірші, пісні, обряди. Навіть великі релігійні свята треба було святкувати за новим стилем. Жандарми приходили до хати і перевіряли чи ґазди готові до свят, особливо до тих, які насаджувалися румунською окупацією.

Жителі нашого села вели одноосібні селянські господарства. Селяни, які мали невеличкі свої земельні ділянки, йшли заробляти до багатих, тобто до панів, які мали набагато більші земельні ділянки. Заробляли бідні люди у панів мізерні гроші, за відпрацьований день багатій оплачував 5 леїв, тобто румунських грошей. Умови праці були важкі, тому що більша частина роботи на землі була ручна, використовували коней як робочу силу, не було тракторів, комбайнів, машин.

Люди працювали важко, а харчувалися абияк. Хліб пекли один раз на тиждень і замащували піч два раз в тиждень.

З ранньої весни і до пізньої осені все населення було зайняте працею на землі, а в зимовий період мали приготувати собі одяг – буденний і святковий. Літом вирощували льон і коноплі, які наприкінці літа микали, замочували в ставу, сушили, кіпали на терлиці, дергали на дергівках на повісмо. Після цього пряли на куделях, робили нитки і на ткацьких верстатах ткали полотно, і шили сорочки для всієї сім’ї, вся одежа була з натуральної тканини.

Літом все населення ходило босоніж, але незважаючи на погані умови життя, люди були здорові, веселі і богомільні.

Не менше ніж румунська окупація на житті южинчан відбилась економічна криза 1929-1933рр. Не мало людей залишило село. У пошуках кращої долі емігрували до Канади, Австралії, Аргентини. Це була друга хвиля еміграції. Перші емігранти залишили Южинець в 1900-1913рр. Крім українського населення, в селі проживало і декілька сімей євреїв. Основним заняттям євреїв було торгівля і переробка сільськогосподарської сировини. В селі були сироварні, маслобойні, кустарні підприємства по виробництву олії.

Ще з початку заснування села люди тягнулися до знань, до культури. То були тільки мрії, які при поміщицькій владі не могли здійснитися. Але все ж таки на народні кошти в 1892р. було збудовано шкільне приміщення з трьох кімнат. У 1913р. прибудували ще одну кімнату.

Окрасою нашого села є Українська православна церква Київського патріархату Івана Богослова. Якщо в церкви є доля, то доля нашої церкви тяжка. За спогадами старожителів, перша церква згоріла 1880р. Вона, як і нова зараз церква, була побудована з дерева. Односельчани побудували нову. Освячена нова церква 9 жовтня 1895р., тобто в день свята Івана Богослова. З того часу в цей день южинчани святкують храмове свято.

Церква була духовним центром життя села. Люди ходили до церкви молитися, хрестили дітей, наречені брали шлюб, відправляли в останню дорогу. Так тривало до 1962р. Цього року нашу церву закрили, на дверях повісили великий навісний замок. Це був один з ганебних кроків боротьби атеїстів з віруючими. Що було робити людям, які привикли щонеділі ходити до церкви і молитися в святому домі Богу? Вони приходили під закриту церкву молилися, співали релігійні пісні. Навіть святили пасху біля закритої церкви. А виконувала цей обряд сільська жінка, нині вже покійна, так як священника не було. Ні дощ, ні мороз, ні вітер – ніщо не могло утримати людей. Всі тягнулися до церкви, до молитви. Служіння Богові було смислом їхнього життя.

Влітку 1983р. до церкви привезли малярів зафарбувати іконостас і стіни одним кольором. Після цього церква мала перетворитися на картинну галерею. Маляри, виконуючи роботу в церкві, голосно розмовляли, навіть свистіли. Напередодні описаних подій сім жінок села поїхали в Москву добиватися відкриття церкви. Вони були на прийомі в Раді по справах релігії при Раді Міністрів СРСР. На руки їм була видана довідка, підписана старшим інспектором Ради В.А.Кондаковим.

З цією довідкою вони й повернулися в село. Але сільський голова не хотів нічого признавати. І далі робив свою справу. Одного дня з Кіцманя приїхало багато міліціонерів з собаками. Закрили в’їзд і виїзд з села, відмінили рейсові автобуси і оточили церкву міцним кільцем. Маляри продовжували свою роботу. На вимогу небагатьох людей припинити роботу в церкві ніхто не реагував. Людей прийшло небагато тому, що це була пора жнив і все працездатне населення села працювало в полі на жнивах. Жінки зажинали горох, в кого в руках був серп, в кого коса, а в кого вила. Посланець з села повідомив їм про події біля церкви.

Всі, хто був у полі, прибігли рятувати сільську святиню, тримаючи в руках знаряддя праці.

На майдані коло церкви

Революція іде …

П.Тичина

До кровопролиття, на щастя, не дійшло, але і революціонери не могли добитися своєї мети. Тоді була зачитана довідка, принесена із Москви. Довідка подіяла на представників влади, як чарівна паличка. Всі почали розходитись. Революція закінчилась. Революціонерам вдалося врятувати церкву від знищення її інтер’єру , але все цінне було вивезено : книги, золоту чашу, райські ворота, зроблені із срібла, процесію, ікони. Кажуть, що деякі речі і до Кіцманя не доїхали, а решта, напевно, знаходяться в архівах району та області. А грамоту про освячення церкви 9 жовтня 1895 р. односельчани бачили в церкві-макеті, яка знаходиться в Чернівецькому музеї під відкритим небом.

Прикро те, що сільський священник нічого не може розповісти про історію церкви. Він не знає, бо сам не місцевий, а письмових записів до цього часу так і ніхто не повернув.

Зі спогадів моєї бабусі територія Чернівецької області була захоплена Румунією. Зокрема моє рідне село Южинець було окуповане румунами 12 листопада 1918р. До сьогоднішнього дня старші люди з болем згадують окупаційний режим румунів. Насильно запроваджувалася румунська мова, кожне слово, вимовлене українською, каралося нагайкою, з наступанням темряви світити світлом заборонялося, бо жандарми ходили по селу і теж жорстоко карали.

В школі навчання велося тільки румунською мовою. Все українське суворо заборонялося: вірші, пісні, обряди. Навіть великі релігійні свята треба було святкувати за новим стилем. Жандарми приходили до хати і перевіряли чи ґазди готові до свят, особливо до тих, які насаджувалися румунською окупацією.

Жителі нашого села вели одноосібні селянські господарства. Селяни, які мали невеличкі свої земельні ділянки, йшли заробляти до багатих, тобто, до панів, які мали набагато більші земельні ділянки. Заробляли бідні люди в панів мізерні гроші, за відпрацьований день багатій оплачував п’ять леїв, тобто румунських грошей. Пани слідкували, щоб роботи було зроблено і багато, і якісно, постійно біля людей був жандарм чоловік, який слідкував за виконанням роботи. Умови праці були важкі, тому що більша частина роботи на землі була ручна, використовували коней, як робочу силу, не було тракторів, комбайнів, машин.

Люди працювали важко, харчувалися абияк, хліб пекли один раз на тиждень і замащували піч два рази в тиждень.

3 ранньої весни і до пізньої осені все населення було зайняте працею на землі, а в зимовий період, як жінки так і чоловіки, діти мали приготувати собі одяг: буденний і святковий. Літом вирощували льон і коноплі, які наприкінці літа микали, замочували в ставу, виймали з води, сушили, кіпали на терлиці, дергали на дергівках на повісмо. Після цього пряли на куделях, робили нитки, і на ткацьких верстатах ткали полотно, і шили сорочки для жінок, чоловіків і дітей. Вся одежа була з натуральної тканини.

Літом все населення ходило босоніж, але незважаючи на погані умови життя, люди були набагато здоровіші, веселі і богомільні. Жили бідно, але все населення сплачувало податки за землю.

Неменше, ніж румунська окупація, на житті южинчан відбилась економічна криза 1929-193Зр.р.

25 березня 1944р. – село було звільнено від румунських окупантів.

1. 1.Южинці (суч. Южинець), вперше документально датується 1560 року. Назву

села можна вивести від церковного імені йосиф (слов’янською Юзьо). Южинці- значний населений пункт, що знаходиться біля Чорного ставку, тобто середнього ставка, де бере початок Совиця. Населення – 1067 душ, русини – займаються землеробством. Запис зроблено цісарським командуванням Австрії на Буковині за № 13 1899року.

1. 2.До 1768 року Южинець входив до складу Молдавського князівства.
2. 3. В результаті російсько-турецької війни 1768-1774 років село Южинець ввійшло до складу Австрії, а пізніше – Австро-Угорської імперії.
3. 4.1880-1895 роках була освячена церква Івана Богослова.
4. 5.1892 року збудовано школу.
5. 6.1900-1913 років Южинець залишили перші емігранти.
6. 7.12 листопада 1918 року Южинець відійшов до складу боярської Румунії.
7. 8.1929-1933 роки-друга еміграція южинчан, економічна криза.
8. 9.1940 рік-вступ військ червоної армії на територію Північної Буковини.
9. 10.1941 -повернення в село румунських окупантів.
10. 11.1944 року село було визволено від румунського ярма.
11. 12.1947 року було створено колгосп
12. 13.1959 рік – об’єднання Южинецького та Шишківського колгоспів.
13. 14.1961 – збудовано сільський клуб
14. 15.1969 рік – збудовано нове приміщення школи.
15. 16.1988 рік – почав працювати дитячий заклад «Берізка»
16. 17.1991 року відбувся поділ Шишківської сільської ради на окремі виконавчі комітети. В результаті головою Южинецької сільської ради став Григірчик C.B.
17. 18.2004 року відбулася газифікація села Южинетть,
18. 19.2006 року був проведений газ у приміщенні школи.
19. 20.2008 року було збудовано нову телефонну станцію.
20. 21.2009 року голубий вогник був запалений у дитячому садку.

Перший сільський голова – Гуцуляк Василь Миколайович

Перший голова колгоспу – Мироник Василь Миколайович