Історія Зеленів

Вступ (історія виникнення, заснування)

    У письмових джерелах назва «Буковина» вперше зустрічається в грамоті молдавського господаря Романа І від 30 березня 1392 року. Землі Північної Буковини довгий час належали Галицькому гнязівству. Пізніше їх захопив південний сусід – Молдова, котра з 1499 року почала активно, особливо за Стефана Великого, просуватися на північ – на Шипинську землю аж до Дністра. Таким чином володарем села Зеленів стає Молдавське князівство. Але з 1512 року Молдова потрапляє під владу Туреччини, і в село приходять нові господарі – турки, які панують тут до 1774 року, коли їх витіснили австрійці.

Австрійський період в історії села тривав 144 роки – до жовтня 1918 року – часу розпаду Австро-Угорської монархії. Однак кінець поневоленню буковинців іноземцями ще не настав. У листопаді цього ж року на зміну австрійцям приходять війська королівської Румунії, які підтримували тут окупаційний режим понад 20 років. 28 червня 1940 року в буковинські міста і села вступила Червона армія. Край приєднали до СРСР, а 7 серпня 1940 року була утворена Чернівецька область як складова частина Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Точна дата заснування села невідома. У найдавніших документальних джерелах згадується перша назва села – “Плешинці”, а сучасна назва – Зеленів- вперше зустрічається в обмінній грамоті, датованій 3 серпня 1746 року, якою Глігоре Діакон із Плешинців, непіт Ончула із Замістя, передавав погарнику Іоніці Стришці одну восьму частину села Плешинці на річці Брусниця, з боку села Зеленева, від місця, придатного для будівництва водяного млина, до села Барбешти, а взамін – одержав одну шосту частину села Кабешти.

Час об’єднання Зеленева з Плешинцями в одне село встановити не вдалось. А іменний поділ нинішнього Зеленева існував до початку XIX століття. Тогочасні документи, які збереглися в сільській церкві, свідчать, що центр Зеленева тоді знаходився там, де нині стоїть храм, котрий і зараз називають Зеленівським.

Плешинці, за згаданими документами, були окремим селом, як і Остра та Самсонівка, котрі раніше теж належали до Зеленівського приходу.

У 1774 році в общині, що мала назву Плешинці, проживало 39 сімей. Село не виділялось інтенсивним розвитком ремесел і торгівлі, а тому й не привертало до себе уваги. Можна висловити припущення, що назву “Зеленів” дала селу сама природа – смарагдова, запашна зелень лісів, у якій воно потопало, ховаючи, ніби срром’язлива дівчина, свою красу.

У 1783 році була організована переправа, а в 1786 році тут почав діяти митний пункт, службовці якого стягували мито за перевіз товарів і переправу через річку Прут.

Зеленівські землі, а з ними і селяни-кріпаки разом із маєтками переходили із рук одного поміщика до іншого, але їхнє становище не поліпшувалось. Розмір панщини встановлювався відповідними законами. Кожний кріпак повинен був відпрацювати 12 днів панщини на рік і віддати панові десятину врожаю. Це було зафіксовано в грамоті воєводи Григорія Гіки.

У 1774 році, з переходом села у володіння Австрії, становище селян дещо покращилось але не набагато. Була відмінена одна десята данини, але збільшено кількість днів панщини.

Не всі землі були придатні для вирощування сільгоспкультур. Держава в певній мірі заохочувала селян, надаючи їм необхідну підтримку. В 1866 році за рахунок держави були здійснені великі капіталовкладення в осушування болотистих земель в урочищі до Берени. Обабіч струмка Потік шляхом поглиблення його русла було осушено десятки гектарів родючого чорнозему.

У 1876 році було закінчено складання карти до земельного кадастру. Вона визначала межі між населеними пунктами. У цей час Зеленів набуває статусу села, а Плешинці – селища. Очевидно, саме цей рік слід вважати початком об’єднання двох населених пунктів в один.

Цікаво, що при складанні кадастрової карти землевпорядники на місці зіткнення кордонів чотирьох сіл -Зеленева, Глиниці, Драчинців та Барбівців – фіксують цей факт і наносять на карту три хрести. Що це означало, ми, мабуть, уже ніколи не довідаємось. До нас дійшла лише назва того місця – “Три могили”. Кажуть, що в них “похована” панщина.

Як за австрійської влади, так і за румунської, всі сільські ремесла і торгівля належали саме євреям. Лише перед Другою Світовою війною з’явилась одна сільська кооперативна крамниця, яка належала українцям.

Першим у селі відкрив корчму Ісак Маєр. Згодом він же організував трактир. Його корчма була першою на шляху із Вижниці до Чернівців, тому гуцули, які возили лісоматеріал із Карпат у Бессарабію, зупинялися саме в Ісака Маєра, який забезпечував їх нічлігом, охороняв коней і майно гостей годував їх тим, що з допомогою селян вирощував на своїх землях, яких мав немало. Крім гуцулів, Маєрову корчму і трактир постійно відвідували місцеві селяни. Корчмар приваблював їх тим, що відпускав напої та страви в борг. Дебіторські суми він заносив до спеціального зошита. Торговець умів чекати, що давало йому можливість періодично дещо добавляти до початкового боргу.

Найбільш “поважним” клієнтом у корчмаря був місцевий причептор пан Єрийчук, який збирав податки від селян і, користуючись їхньою неписьменністю, немало “зайвих” лей залишав у своїй кишені. Для причептора було виділено окремий стіл, що стояв у кутку.

Недалеко від Маєра проживав Гершко Тауер. Він мав водяний млин. Постійною виробничою проблемою для нього була гребля, від якої брусницька вода текла рівчаком на млинове колесо. Великою бідою були паводки, які часто зносили греблю, завдаючи господарю млина багато клопотів і збитків. Для її відновлення він постійно використовував майже безплатну робочу силу селян.

Зима 1940-1941 років була надзвичайно лютою. На річці утворився товстий пласт льоду. В село приїхали військові сапери, щоб врятувати міст від натиску льоду й води. Господар млина, побачивши ефективну дію вибухівки, звернувся до саперів за допомогою. Вихід для спасіння греблі, здавалось, був знайдений.

Коли сапери готували вибухівку, щоб підірвати кригу вище греблі, Гершко попросив їх закласти підсилений заряд вибухівки, а сам відбіг у безпечне місце і заліг у глибокий сніг. Сильний вибух пролунав не вище, а на самій греблі, на місці якої утворилася глибока яма.

Сім’я єврея Майорка влаштувала корчму біля польової дороги на краю села. Двері корчми відчинялися лише тоді, коли чоловіки-хлібороби йшли в поле чи поверталися з поля додому. Грошей відразу він не вимагав, бо також мав зошита і до нього записував усі борги.

Одна єврейська сім’я утримувала олійницю з кінним приводом, а також крамницю; друга – крамницю, третя – корчму. Лише один Шумілейзер був кравцем і непогано, як для села, шив одяг. Решта жителів Зеленева займалась хліборобством.

 

Сучасний стан

     На високому березі бистрого Прута де вливається в нього невеличка річка Брусниця, що в’ється синьою стрічкою розкинулося моє село Зеленів. Якщо вийти на гору Стінка то можемо побачити, як через усе село сірою змійкою тягнеться асфальтована дорога до неї прямують усі сільські вулички. В сонячну погоду золотом виблискують куполи нашої церкви сторіччя якої відзначали в 2002 році. В центрі села є клуб, а біля нього пам’ятник загиблим односельчанам. Побудовано в селі новий магазин, музичну школу, медпункт. Пройшовши кілька метрів, ми побачимо школу. Напроти школи знаходиться «Музей рідної природи». Тут дуже цікаво! Звірі і птахи, риби і дерева, як живі! А на подвір’ї живуть лелеки.

Село купається в зелені дерев. Від усього й походить назва – Зеленів. Кругом села зеленіють луги і поля. Біленькі хати потопають у зелені садів. І ось на цій прекрасній землі уже 150 років виряджає у дорогу своїх вихованців наша школа. Проїжджаючи через наше село, не можна не помітити красивий одноповерховий будинок, в якому розмістився Музей природи. Це єдиний, тому й унікальний музей в області.

В ньому відтворена природа всього Буковинського краю. Багаті Зеленівські флора і фауна ніби підказали вчителю біології, колишньому директорові Іванові Федоровичу Вакарюку, що саме в цьому селі варто створити такий музей. Особливу зацікавленість викликають експонати тваринного світу, майстерно виготовлені руками пана Вакарюка. Рослинний світ представлений великою колекцією гербаріїв та фотографіями рідкісних видів флори. Його відвідує щороку близько три тисячі любителів природи. Тут молодому поколінню прищеплюється любов і бережливе ставлення до оточуючої нас краси.

Засновнику музею постійно допомагає його дружина – Людмила Іванівна. Вона досвідчений педагог, багато років талановито викладала дітям географію та історію, виховуючи справжніх патріотів рідної землі.

 

Значні для села історичні події.

        У 1558 році воєвода Молдови Александру затверджує боярині Анішці, доньці барона Мірона, грамоту на право володіння землями, одержаними у спадщину від володаря Ілляша – одну п’яту частину села Барбівці і п’яту частину села Плешинці (зараз частина Зеленева).

28 вересня 1637 року Кость Пітик і його тесть Сава купують у селі Плешинці маєтки і стають володарями частини цього населеного пункту.

22 січня 1648 року воєвода Молдови Василь Лупу своєю грамотою затверджує документи на право володіння Костем Пітиком і його тестем землями, які вони купили у поміщика Ілка із села Барбешти.

У грамотах 1691 року згадується, що через село проходило безліч торгових караванів, які переправлялись вбрід через річку Прут.

Думітрашко Калмуцький у 1717 році мав доручення збирати в Плешинцях податки для логофета Ілії Катавіу. Зібрані кошти в сумі 184,5 ліри він державі не здав і використав на власні потреби. Справа дійшла до суду. За судовим рішенням у Думітрашка вилучили маєтки, які знаходилися в Барбівцях, Плешинцях та Костинцях.

12 січня 1740 року Іордакій та Катерина Санта-Кузіно після смерті їхнього сина Костянтина дарують Сучавіцькому монастирю половину села Плешинці, 1/7 частину села Костинці та частину села Барбівці, яка називається Малінештами.

Третього травня 1750 року Іоніца Талпи віддає частину маєтку, що знаходився в Плешинцях, Іоніці Стришці, за що одержує 25 турецьких лір. На це привабливе місце було багато претендентів, тому воно часто переходило із рук в руки, кілька разів доля такого ласого шматочка нерухомості вирішувалася в суді.

30 листопада 1752 року чернець Глервасіс віддає своєму зятю Іону Барбієру частину Плешинців, де згодом був побудований водяний млин, який працює і нині. Зрозуміло, він неодноразово перебудовувався, але не всі знають, що йому незабаром виповниться 250 років.

Тут відбулася і друга цікава подія: не всі ченці мали дочок. А зеленівський чернець Глервасіс дочку мав і свою спадщину передав їй. Очевидно, він постригся в ченці після того, як родилася його донька. Через 51 рік, 8 січня 1797 року, зеленівський погарник Василь Стришка і його дружина Катерина дають дочці Аниці, яка була дружиною Георгія Флондора, половину села Михальча.

2 травня 1814 року, після смерті Василя і Катерини Стришок, судова інстанція міста Чернівці узаконила їхні володіння, що знаходились у селах Зеленів, П’ядиківці та в селі Іниуці Хотинського повіту, за братами Дмитром і Теодором Стришками.

Названі документи свідчать, що Зеленів довгий час був розділений на дві частини – першу складали Зеленів і П’ядиківці, другу – Плешинці. Межа між двома частинами проходила майже там, де згодом був споруджений водяний і млин і знаходився перехід через річку Брусниця. Західніше, на лівому березі річки, чарував очі своїм голубим плесом великий, багатий рибою став. Млин та міст і нині стоять там само, а занедбаний став перетворився в толоку.

Після скасування у 1848 році кріпацтва на село насунувся “земельний голод”, оскільки значна частина ґрунтів опинилася в руках поміщиків. Родина поміщиків Васильків, яка панувала в передгірному регіоні Буковини, відома ще з кінця XVIII століття. Члени цієї родини поступово ставали володарями значних земельних та лісових масивів краю. У першій половині XIX століття вони отримали у власність село Берегомет, що на Сереті. Барон Василько скуповує землі й ліси, що належали селянам, а щоб останні не протестували і не обурювались, просить крайове управління Буковини посилити жандармерію. Поміщик Василь Василько починає інтенсивну рубку дерев у лісах сіл Мигове та Шепіт нинішнього Вижницького району. Поміщик Микола Василько появляється на іспаських та мілієвських землях.

У першій половині XIX століття представник цієї родини Леон Василько заволодів значною частиною зеленівських земель. За даними земельного кадастру в 1907 році йому належало 70 ділянок кращих земель загальною площею 245 га, тобто половина наявної землі села. На 1273 селян припадало 250 га, або по 0,20 га на одну душу. Більшість ділянок поміщик утримував за селом, в урочищі до Берени, де знаходились кращі ґрунти.

Коли в 1848 році було відмінено кріпацтво, там зібралися селяни чотирьох сусідніх сіл і “поховали” свого запеклого ворога – панщину. Спорядивши три могили, вони поставили над ними три великі хрести, якими освятили те місце. Після цієї події селяни раз у рік сходилися до могил і відправляли молебні. Вони просили Бога, щоб оберігав їхні землі і врожаї від всіляких нещасть і природних катаклізмів. Зараз від того місця залишилася лише одна назва. Прикро, звичайно, що з роками ми втратили таку історичну пам’ятку, котра для селян, які століттями були поневолені панщиною, мала бути й справді святою.

Щорічне проходження торгових караванів, які переправлялися через річку Прут і прямували до Вижниці, зростало. У Вижниці в кінці XIX ст. щорічно продавалось 38,6 тисяч центнерів зерна. За кількістю проданого хліба Вижниця посідала друге місце в краї після Чернівців. Із Вижниці каравани з лісопродукцією йшли в Бессарабію, а звідти з хлібом – у Вижницю. При паводках переправа затримувалась тижнями. З’явилась нагальна потреба в будівництві мосту через річку Прут. Його проектування розпочалося в 1889 році.

Проектанти постали перед вибором – або побудувати міст між селами Зеленів та Клокічка і спрямувати транспорт по існуючій дорозі, що вела до поромної переправи, або ж спорудити міст у селі Глиниця і побудувати від нього дорогу до Зеленева, розкопавши пагорб Готар. З метою з’єднання міста Сторожинець з Кіцманем прийняли другий варіант. Будівництво мосту і дороги було завершене в 1891 році.

З появою цієї магістралі інтенсивніше почав розвиватися Зеленів. У 1906 році в селі було уже 207 дворів, у яких мешкало 1049 жителів. У 1905/1906 навчальному році тут діяла 3-класна українсько-німецька школа, в Зеленеві-Клокічці -однокласна українсько-німецька. Плешинці розвивалися повільніше. У них на цей же час налічувалося лише 73 двори, в яких проживало 285 осіб. Вони, по суті, перетворилися на сільський куток. Зазначимо, що невеликі Плешинці були у той час відомішими, ніж Зеленів. У селах появилися перші ремісники і торговці. У 1910 році, наприклад, в Зеленеві ремеслом займалися дві сім’ї, а п’ять – мали крамниці та корчми. За цю роботу взялись місцеві євреї. В селі їх на той час проживало 71, українців же було 1405, а німців – 5.

Поява нового прошарку громадян не викликала непорозумінь. Стосунки між ремісниками і селянами були доброзичливими. Тоді лише дехто із селян вважав, що євреї в селі фізично працювати не будуть, а захочуть жити за рахунок мужицького поту.

 

1941-1948 роки

        Із двох течій національно-визвольного руху, які існували в Західній Україні і на Буковині, в Зеленеві активнішою була ОУН (революційна), започаткована Степаном Бандерою, сином священика із села Старий Угринів Івано-Франківської області, який ще зі студентських років включився в боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу, пройшов важкий страдницький шлях, зазнав великих мук і переслідувань з боку польських властей та був засуджений до страти за замах на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, що був скоєний 15 червня 1934 року.

Активні зеленівські провідники цієї організації вийшли із підпілля в перші дні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. А як тільки частини Червоної армії почали відступати, на околиці села з’явились двоє невідомих озброєних українських вояків і вступили в контакт з Дмитром Даниляком, котрий був активістом сільської Ради. Та після “побачення” з представниками ОУН його на другий же день схопили працівники НКДБ і повезли в невідомі світи, звідки він уже не повернувся. Досі нікому не відома ні мета його зустрічі з представниками ОУН, ні те, що з ним зробили енкаведисти. 6 липня 1941 року, на другий день після відступу Червоної армії, провід ОУН організував мітинг зеленівчан, на якому планувалось проголосити відновлення Української Народної Республіки. Василь Понич, Іван Крижанівський, Іван Скаріоцький, Тодор Крижанівський, Володимир Аврам провели певну роботу, в результаті чого біля будинку колишньої сільради зібралось кілька сотень односельчан. Дівчата в національному вбранні тримали в руках калачі і сіль. Над оточеним людьми будинком невдовзі мав замайоріти жовто- блакитний прапор. На дорозі навпроти сільради було встановлено святково прикрашену арку. Організатори мітингу чекали приїзду представників крайового проводу ОУН. Привітати гостей і проголосити відновлення Самостійної Української Держави було доручено Філіпу Крижанівському. Невдовзі під’їхала автомашина, але з неї вийшли не ті, кого чекали, а румунські вояки. Вони миттєво відібрали у Понича прапор, древко поламали, полотнище порвали, а учасників мітингу розігнали, розштовхуючи прикладами та палицями. Так проголошення відродженої Української Самостійної Держави в Зеленеві в липні 1941 року не відбулося. Ця важлива подія затрималася аж до 24 серпня 1991 року.

Повернувшись у село, румунські солдати і жандарми розгорнули широкі каральні акції. Почалося знущання над єврейськими сім’ями. Чоловіків, жінок, дітей зігнали в центр села. Румунський офіцер взяв у солдата кулемет і, звертаючись до зеленівчан, які зібрались на місці події, сказав: “Беріть, хто хоче і стріляйте цю погань!” Бажаючих убивати своїх односельчан не виявилось. Натовп стояв, немов закам’янілий. Євреїв розпустили. Вони вже не поверталися до своїх хат, а тікали хто куди. В той же день окремі з найбільш безсовісних і безчесних селян кинулися грабувати їхні обійстя. У тих, хто мав крамниці, спочатку брали крам, а потім дійшло і до подушок, одягу, посуду та меблів, до худоби і птиці. Члени ОУН у цій ганебній акції участі не брали. Але дехто із односельчан не посоромився в наступні дні зі зброєю в руках взяти участь у прочісуванні довколишніх чагарників, пшеничних та житніх ланів, кукурудзяних ділянок, виловлюючи євреїв і відправляючи їх в концтабори і гетто.

У 1944 році, коли територія Західної України була звільнена від німецьких військ, частина вояків УПА-буковинців повернулася в рідний край і розгорнула підпільну діяльність, спрямовану на розгортання національно-визвольної боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу. В травні-червні 1944 року в горах була утворена Буковинська Українська Самооборонна Армія (БУСА). В її лавах були і зеленівчани – Іван Скаріоцький, Василь Понич та інші.

Іван Семенович Скаріоцький народився в Зеленеві 1920 року. Закінчив сільську школу і працював у господарстві батьків. Був бойовим і сміливим хлопцем. Батьки виховали його справжнім патріотом. Він ненавидів як румунських окупантів, так і радянських, які з перших днів свого господарювання показали себе як ненаситні грабіжники і людолови, для яких загальнолюдські закони моралі не існували. Арешти безвинних людей і виселення їхніх сімей у віддалені райони СРСР будили в душі Івана праведний гнів, який штовхнув його в ОУН. В травні 1941 року юнак мав бути призваний до лав Червоної армії. Але на призовний пункт не з’явився, пішов у підпілля. Початок війни розв’язав багато проблем, які мучили патріота. Центральний провід ОУН оголосив набір вояків до Української Національної Армії, яка мала стати надійною збройною охороною і обороною незалежної України. Іван Скаріоцький відгукнувся на цей заклик, пішов у Галичину, щоб стати вояком УНА. Але німці не дозволяли організовувати таку армію. Повертатись на Буковину під румунський гніт він не захотів. Найнявся охоронником у німецьку прикордонну комендатуру поблизу Снятина. Тут він налагоджує зв’язок з проводом ОУН і, зокрема, з керівником буковинського проводу Артемізією Галицькою – “Мотрею”, – з якою як один із її охоронників в останніх числах березня 1944 року повертається на територію Вашковецького району.

“Мотря” разом з Мирославом Гайдуком – “Федором” військовим референтом Буковинського проводу ОУН утворюють 4 боївки, які розсилають по районах області.

Діяльність боївки “Сагайдачного” з кожним днем наростала. До зброї ставали жителі Зеленева, Драчинців, Клокічки, Вашківців, інших сіл і міст краю. В боївку пішли ті, хто хотів, щоб Україна стала самостійною державою, хто не бажав, щоб його арештували енкаведисти і вивезли в Сибір чи Казахстан, як це було в червні 1941 року. Сюди йшли й ті, хто не хотів, щоб його убили на фронті, хто боявся покарань з боку радянської влади за якусь провину, а також вороже настроєні до радянської влади юнаки і дівчата. Всі ці люди йшли в ліс, де приєднувались до боївок УПА. Невдовзі в боївці “Сагайдачного” з’явився і німецький вояк, який був полонений Червоною армією і втік з полону. Він володів неабияким військовим досвідом, мав псевдо “Мороз”. Із Вашківців у боївку прийшли батько з сином – Василь і Ярослав Крайники.

З квітня по вересень 1944 року лінія фронту проходила на відстані 80 кілометрів від села по лінії Кути – Вижниця – Берегомет – Красноїльськ. У Зеленеві дислокувався саперний полк Червоної армії, який з допомогою сільських жителів спорудив три лінії траншей. Перша лінія проходила через село вздовж рік Брусниці й Прута, друга – за 500 метрів південніше села, а третя – краєм узлісся урочищ Стінка, Винна і Берена. Коли окопи були готові, сапери передислокувались в село Нижні Станівці. Цим і скористалися вояки УПА. Вони дуже швидко розібрали капітальні бліндажі третьої лінії, використали багато лісоматеріалу для свого будівництва. Вояки боївки уміло використовували також деякі бліндажі третьої лінії окопів для своїх потреб.

Ройовим у боївці з грудня 1944-го по лютий 1945 року був Дмитро Олексійович Андрійчук із Нової Жадови, що мав псевдоніми “Голуб”, “Павун”, “Помста”. Він мав на озброєнні автомат, а в підпорядкуванні 13 бійців. Хто саме був у його рою, ми не встановили. Але ось ті, хто боровся у боївці “Сагайдачного”: “Шабля” і “Горіх” із Старих Драчинців, “Байда”, “Береза”, “Дуб” і “Лесько” із-за Прута, “Ігор” та “Рубайло”, батько і син із Вашківців, “Сорока” із Клокічки, “Явір” – Косован Василь Пантелійович із Зеленева, “Лилик” і “Шпак” із Нових Драчинців, “Граб” з Чернівців, “Ворона” із Костинців, “Швайка” – Флорескул Василь Георгійович із Станівців Горішніх, “Смерека” і “Ручка” з Мигового, “Тихий” із Нижніх Луківців, “Бук” з Карапчева, “Ясен” із Старої Жадови, “Літун” – Василь Понич із Зеленева, “Меч” – Николайчук Іван Несторович із Зеленева, “Степовий” – Друцул Микола Тодорович, який разом з “Явором” – Косованом Василем Пантелеймоновичем – із винищувального батальйону перейшов у боївку, із Зеленева.

Щоб заявити про себе, боївка застосовувала терор проти тих, хто вірно служив радянській владі, розуміючи, звичайно, що ці акції, бажаного ефекту не дадуть, бо що можуть зробити кілька боївок проти такої великої держави, як СРСР. Та вояки УПА все ж хотіли утвердитися, довести, що вони є, борються і тим, хто їх переслідує і зраджує, кари не минути. Часто смерть настигала й невинних, що не могло не позначитись негативно на авторитеті боївки.

В кінці грудня 1944 року боївка “Сагайдачного” з Драчинецького лісу передислокувалася в село Зеленів і розмістилася в хатах селян. Через тиждень перейшла в Драчинці, де мала здійснити терористичну акцію, але зустрілась там із боївкою “Когута”, і акцію відмінили. Всі повернулися в Зеленів. Через деякий час “Сагайдачний” з ройовим “Шаблею” і стрільцями “Рубайлом”, “Горіхом” та “Грибом” виявили в селі двох незнайомих їм бійців винищувального батальйону. Одного вони вбили, другого забрали з собою. Восени 1944 року були убиті Марія Маценко, Флоріна Липкан, Марія Даниляк, які проявляли симпатію до радянської влади чи до радянських військовослужбовців. 9 січня обірвалося життя інспектора держстраху Валеріана Георгійовича Лопуленка.

Боївка немало дошкуляла підрозділу служби повітряного спостереження, оповіщання і зв’язку протиповітрянної оборони СРСР, що дислокувався в селі і стежив за повітряним простором Прикарпаття.

На початку лютого 1945 року “Сагайдачний” направив рій “Гриба” в Станівці Горішні, де вони за 5 діб у хліві Василя Івановича Гунька обладнали схрон на 15 осіб. У цей час інші члени боївки напали в Зеленеві на представника райвійськкомату, якого віз на підводі німий Михайло Никифорець у супроводі бійця винищувального загону. Боєць зумів утекти. В перестрілці з офіцером райвійськкомату був поранений у ліву руку ройовий “Шабля”.

Через кілька днів після цього на околиці села біля хати, в якій знаходився “Сагайдачний” з роєм “Шаблі”, проходило двоє військових, що охороняли міст через річку Прут. Вояки УПА захопили їх, відвезли до Прута й там знищили.

В середині лютого боївка “Сагайдачного” перейшла в Драчинці, де зв’язалася з боївкою “Когута”, в якій знаходився “Скригун”. Наступного дня обидві боївки під керівництвом “Скригуна” налетіли на село Костинці. Вони мали намір захопити голову сільради та бійців винищувального батальйону. Але голови сільради не знайшли. Одного винищувача, який пробував утекти, убили, інших не знайшли. Приміщення, де розміщувалась група винищувачів, спалили. Розбили двері магазину і забрали з нього все, що могло пригодитись для боївки.

Кожна акція боївки викликала відповідні дії підрозділів внутрішніх військ НКВС, що дислокувались у Вашковецькому районі. Вони розставляли свої сіті і захоплювали або убивали то одного члена боївки, то іншого.

В азарті боротьби органи НКВС-НКДБ теж втрачали відчуття міри і нерідко застосовували жорстокі каральні заходи до безвинних людей. Так була, зокрема, спалена хата Івана Ткачука, син Василь якого воював на фронті. Переслідувачі повстанців підпалювали обійстя Іллі Понича, а від вогню загорівся маєток Ткачука. Люди кинулись гасити пожежу, та палії не дозволили їм це зробити. Хата безвинного Ткачука згоріла. Ніхто за це не був покараний.

Однієї неділі 1944 року в Зеленів приїхав завідуючий сільгоспвідділом Вашковецького райвиконкому, почав проводити в сільраді якісь збори. Його візник тим часом зайшов у сільську крамницю і розстріляв з автомата продавця Миколу Даниляка, заявивши:- Я вас, бандьори, усіх так до стінки поставлю!

Вбивцю за цей злочин теж ніхто не покарав.

Такі антилюдські дії органів НКВС-НКДБ викликали в повстанців справедливий гнів, жадобу помсти за своїх односельчан і за себе. І вони мстили при першій ліпшій нагоді, хоч не завжди вмотивовано й доцільно.

Люди були налякані і не знали кому вірити, куди прихилитися. Смерть тінню ходила мало не за кожним. Ніхто не знав, чия куля на кого була націлена, хто кого першим уб’є.

Терористичні акти боївки змушували органи влади до відповідних контрзаходів. На початку березня 1945 року майже всі села Вашковецького району були блоковані підрозділами внутрішніх військ. Щоб зберегти кадри і уникнути непотрібних втрат, “Скригун” розпустив боївку “Когута”, забрав із собою тільки її незначну частину і пішов у Галичину. Внутрішні війська зайняли Зеленів, де знаходилась боївка “Сагайдачного”.

Ройовий “Голуб” запропонував провіднику розпустити боївку, як це зробив “Скригун” з боївкою “Когута”, бо далі залишатися у селі тридцятьом воякам було вкрай небезпечно. Він просив відпустити його рій і дозволити діяти на свій розсуд. “Сагайдачний” погодився з думкою ройового. “Голуб” перевів своїх 13 вояків у Костинецький ліс, де через дві доби, не чекаючи облав, розпустив їх по домівках, залишивши з собою лише “Ворона”, який пізніше з сином і дружиною нелегально перейшов у Румунію і там врятувався від неминучої кари.

Два інших рої продовжували залишатися на зеленівській території, сподіваючись, що їм удасться зберегти свої сили, завдати удару по внутрішніх військах НКВС і продовжити боротьбу далі. В живих залишилися тільки ті вояки, які співпрацювали з владою.

Після 1948 року, голоду і тифу, радянська влада почала будувати соціалізм в нашому селі: заганяти людей в колгосп руками сільської ради. Непокірних називали одноосібниками або ворогами народу і відправляли на поселення в Сибір та Казахстан, молодь – на Донбас. Це все робилося нашими односельчанами за спонуканням влади. Колгосп був побудований. У 1956 році об*єднаний з Брусницьким колгоспом. В одну Брусницьку сільську раду ввійшло 6 сіл (Брусниця, Зеленів, Кальнівці, Чортория, Діброва, Остра).