Видатні особистості Зеленів

Аврам Володимир народився у хліборобській сім’ї, добре навчався в румунській семирічній школі, і батько Василь віддав його на навчання до Вижницької промислової гімназії. Юнакові не було ще вісімнадцяти, як його серце запалилось українськими визвольними ідеями. Він вступає в Організацію Українських Націоналістів, старанно виконує її доручення, не дивлячись на те, що румунська сигуранца і жандармерія уважно стежили за всім, що відбувалось напередодні війни у прикарпатському місті Вижниця.

Володимир   в   гімназії   вчився на відмінно, був дисциплінованим, чемним, що забезпечувало йому певну довіру учителів та влади. Та ледве він встиг успішно скласти іспити, як на Буковину прийшла інша влада – радянська. Юнак вступає до Львівського інституту лісового господарства. Та чи до навчання було хлопцеві, коли серце його ще у Вижниці було віддане ідеям ОУН? Уже йшла Друга світова війна. Організація Українських Націоналістів, центр якої знаходився у Львові, розгорнула масову роботу по залученню українських патріотів   до   боротьби за встановлення Української Соборної Держави.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. За кілька днів її танки дійшли до Львова. Вчорашній студент, як і вся патріотична молодь Західної України, не залишився осторонь. В ті дні Вижницький провід ОУН вже почав мобілізацію своїх членів для формування Буковинського куреня, який мав піти на Велику Україну, включитись там у державне будівництво і стати основою майбутньої Української Національної Армії, і Володимир Аврам поспішає до Вижниці, щоб з’єднати місцеві організації Буковини з центральним проводом ОУН. Але ж хлопцеві треба було ще порадитися з батьком, який утримував його в гімназії і повинен був дати дозвіл на участь у курені і в такому відповідальному поході.    Син заїхав у Зеленів, щоб побачитись із рідними і сказати їм про свої наміри. Довго стояв перед батьком, не знав, як почати розмову. Адже йшла війна. Батько й мати не дуже хотіли відпускати синів і дочок далеко від себе у такий тривожний час. Та Василь Аврам спокійно вислухав сина, поклав свою мозолисту руку на його плече і сказав: “Що ж, з Богом, служба у війську досить почесна, але я німцю не вірю. То є агресор, і він наші землі загарбує не для того, щоб ми утверджували на них Самостійну Україну. Німці нас, українців, ніколи за людей не вважали. Я німців знаю ще з Першої світової”. Батько досить натерпівся всіляких знущань за часів австро-угорської, румунської та радянської окупацій, знав, що будь-який загарбник переслідує лише свої інтереси. – Благословляю тебе, сину, на цей подвиг, – мовив тато, бо інакше сказати не міг.

Одержавши батьківське благословення, Володимир виїхав до Вижниці і вступив до загону добровольців, який буквально наступного дня перейшов річку Черемош і направився до міста Кути, а звідти – до Снятина. 13 серпня 1941 року в місті Городенка Станіславської області зібрались добровольці з Вижницького, Вашковецького районів та з міста Чернівці. Звідти у ті спекотні дні новоутворена колона, одержавши назву Буковинського куреня, керована двадцятидев’ятирічним Петром Войновським, то пішки, то потягом добиралась до столиці України – Києва. Дорогою курінь на деякий час зупинявся у місті Вінниця, де його поділили на три групи, кожна з яких мала свій напрямок, зокрема, у Вінниці залишилось близько 200 учасників походу. Вони мали працювати в місцевих державних органах влади та в поліції.

Володимир залишився в групі, яка йшла до Києва. їй було приділено більше уваги, ніж іншим. Хлопцям пошили мундири, взявши за зразок форму литовської армії кольору хакі. Та найбільше їм припала до душі шапка-мазепівка з тризубом. Володимира, який був гімназистом-відмінником, було призначено чотовим.

Всі члени куреня знали, що перед війною німці обіцяли українцям незалежну державу. Тому члени ОУН вітали початок бойових дій і сподівались з допомогою німців скинути з себе більшовицьке ярмо, прийти до влади і розпочати будівництво Української держави. Але вже в перші дні війни, коли німці легко і швидко просувалися на схід, вони вирішили, що зможуть обійтися без національних союзників.

Через кілька місяців вони зрозуміли, що помилились в своїх розрахунках, та було пізно. Ідеї оунівців і нацистів не збігалися. Оунівці хотіли бачити Україну незалежною державою, а німці – своєю багатою колонією. Члени куреня почали подумувати, що їхній прихід у Київ може бути небажаним для окупантів, але іншого виходу не було. Український уряд мав з дня на день повернутися назад, в столицю своєї держави, він повинен був мати у своєму розпорядженні військовий підрозділ, який би охороняв урядові приміщення і членів уряду. З перших днів за членами куреня, який прибув до Києва, вівся пильний нагляд з боку гестапо. Німці не дозволяли створювати Українську Національну Армію. Крім того, члени ОУН переслідувались і агентами НКДБ, які діяли в місті.

25 листопада 1941 року айнзацкоманда С/5 (Ц/5), яка дислокувалась в Києві, віддала наказ усім постам поліції і СД Рейхскомісаріату України арештовувати і таємно, без суду, розстрілювати членів ОУН Бандери. У ньому, зокрема, говориться: “Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхскомісаріаті (Україна), мета якого -створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно заарештовані й після групового допиту таємно знищені як грабіжники. Протоколи допитів мають бути переслані організації Ц/5. Цей лист має бути знищений негайно після прочитання”.

У кінці листопада і в грудні 1941 року в Києві, Дніпропетровську, Миколаєві, Рівному, Житомирі, Вінниці було заарештовано 720 членів ОУН Мельниківського і Бандерівського напрямків. Всі вони були допитані і більшість із них – розстріляні чи повішені. Серед них була значна частина буковинців. Налякані цими розстрілами, деякі члени куреня кинулись тікати. Володимир же не зрадив військовій присязі, яку він прийняв у Андріївській церкві: “Від мого імені і від Буковинського куреня клянусь тут, у нашому дорогому Києві – столиці вічної України, вірно служити українському народові та Українській Національній Раді і віддати своє життя за Україну. Хай береже нас Бог!” Хлопець був переконаний, що навіть тоді, коли курінь піде у підпілля, не варто складати зброї, бо вірив, що там, де два пси гризуться, один гине, а другий відповзає на колінах. Ось тоді Українська Національна Армія може ударити. Крім того, у війську можна набувати певних практичних навичок, а досвідчені у військовій справі люди завжди потрібні.    Та, як і багатьом іншим його побратимам, Володимиру не вдалось уникнути арешту. В 1942 році гестапо його заарештовує і кидає в Лук’янівську в’язницю, вже ущерть переповнену людьми. Звідтіля щодня вивозили у Бабин Яр і там розстрілювали євреїв, полонених червоноармійців, членів ОУН. Володимира врятувало від смерті знання німецької мови, якою він досконало оволодів у гімназії. Слідчий гестапо допитував його з допомогою перекладача, який був із радянських . Знаючи німецьку мову, він не був фахівцем в криміналістиці. Коли йому бракувало якогось слова або він не знав, як перекласти з німецької на українську якийсь точний юридичний термін, то він що-небудь вигадував. Затриманий, щоб себе захистити, був змушений роз’яснювати зміст того чи іншого слова. Це сподобалось гестапівцю, і він тут же відпустив Аврама на волю. Та все ж впевненості, що в майбутньому німці дозволять українцям мати свою самостійну, незалежну державу, яку б обороняли вояки У ПА, це не додало. Буковинський курінь продовжував зазнавати важких втрат у боротьбі з радянською агентурою й від терору гестапо. Українські патріоти мали двох ворогів, і котрий з них був страшніший, сказати було важко.

Коли німці вирішили, що верхівку УПА знищено, запропонували бійцям і старшинам куреня перейти на службу в німецький батальйон. Чотовий Володимир Аврам, як і більшість його товаришів, погодився на цю пропозицію.

В кінці 1942 року в Києві було утворено два батальйони охоронної поліції – №115 та №118. Щоб позбавити ці формування будь-яких зв’язків з українським населенням, їх відправляють в Білорусію, дислокують у містах Барановичі та Слонім. Там вони пробули два роки в підпорядкуванні німецького поліцейського командування і брали участь в основному в каральних акціях проти білоруських партизанів. Після жорстокої поразки німецьких військ під Мінськом обидва батальйони були перегруповані, і з двох був утворений один, який одержав назву Другий Український батальйон Першої частини гренадерів.

Ситуація на східному фронті з кожним днем погіршувалась. Під натиском частин Червоної армії, якими командував маршал Костянтин Рокосовський, Другий Український батальйон разом із передовими частинами німецької армії відступив на захід і зупинився під Варшавою. Звідти через Польщу його переводять до Німеччини, в місто Розенберг. За цей час воякам батальйону німці встигли замінити уніформу й зброю – видали все німецьке. Але ні зброя, ні уніформа не зробили українців носіями німецької ідеології. Українці як були, так і залишилися антигітлерівцями, антифашистами і в подальшому врятували життя великій кількості цивільного населення. В Розенберзі вояків посадили у вагон і повезли на захід. Куди? Ніхто не знав. Як і раніше, це трималось в таємниці. Спочатку були чутки, що ешелон направляється в Югославію для боротьби з партизанами Тіто, а згодом, – що у Францію, для знищення “терористів”.

І дійсно, через кілька днів дороги воякам батальйону оголосили, що вони їдуть у Францію. Українські хлопці ще не усвідомлювали, що ті, кого вони їдуть знищувати, ніякі не терористи, а звичайні партизани руху опору, які борються проти німців. На дверях вагонів ешелону, в якому вони їхали, стояли озброєні німецькі солдати і на зупинках забороняли українцям спілкуватися з французами. Німці боялися будь-яких контактів, бо знали, що на території Франції мешкає багато українців і вояки українського батальйону зможуть через них налагодити дружні стосунки з французами, а тоді, звичайно, не воюватимуть проти них. А то ще й повернуть зброю проти німців. І справді, вони не помилялися -українці не хотіли воювати з французами, бо знали, що між їхніми народами ніколи не було сварок чи воєн. А коли заглянути в минуле, то ці дві держави були дружніми ще з князівських часів. Скажімо, дочка князя Ярослава Мудрого Анна була дружиною французького короля Генріха І. А Богдан Хмельницький, коли був ще полковником війська польського, брав участь у поході українських козаків у Францію, аби допомогти французам визволити Дюнкерк від англійських військ.    Ще будучи в Білорусії, українські вояки познайомились із французькими, які там служили в таких же, як і вони, частинах і були кинуті німцями проти Червоної армії. Ці частини формувались із французів, які не хотіли важко працювати на заводах військового комплексу і згодились добровільно піти на східний фронт, щоб стримувати наступ армії Рокосовського. Уже тоді українці зрозуміли, що Франція може їх навіть врятувати, і вони, хоч були із далекої маловідомої країни і ходили в німецькій уніформі, відкрито заявили про своє небажання воювати проти партизанів французького руху опору.

19 серпня 1944 року о 22.30 Другий Український батальйон прибув на територію Франції, у табір Валдаон. Вояків розмістили в казармах: в одних – німців, у інших -українців. У цьому таборі їх чекала нелегка служба. Ще не відійшли хлопці від далекої важкої дороги, як німецьке командування розпочало посилений їх вишкіл. Дуже рано, о 6.00, – підйом, горнятко кави, і на муштру. Заняття тривали по 10-12 годин на добу. Серпень. Спека неймовірна, а кожен вояк у важких чоботях і в уніформі із грубого вовняного сукна, яка не висихала від поту. З кожним днем бойова підготовка посилювалась. Командний склад часто змінювався. Деякі німецькі підстаршини та солдати перестали віддавати честь українським старшинам. Почастішали конфлікти між місцевим населенням та німцями.

Уже після першого конфлікту українські вояки зрозуміли, що цивільні французи з великою неповагою ставляться до німців, а до українців проявляють симпатію, навіть пригощають вином, фруктами. Це справило на них гарне враження і підштовхнуло до думки: а чому нам не перейти до французів? Українці усвідомлювали, що Франція – країна свободи. І хоч вона в той час була окупована, всі про неї думали і цінили її прагнення до волі. Розуміли вони також, що їхня втеча призведе до паралічу та деморалізації щойно прибулих німецьких військових підрозділів, і чекали слушний для цього момент.

Ситуація на східному фронті з кожним днем ставала для німців нестерпнішою. Отже, складались сприятливі умови для організації і здійснення втечі всього батальйону до місцевих сил французького руху опору чи ще кудись, скажімо, у Швейцарію.

Спочатку буковинці мали намір покинути німецький гарнізон і перебратись в західні Карпати, там з’єднатись з УПА й продовжити збройну боротьбу за Самостійну Україну. Але не всі земляки підтримували цей задум, бо в Карпатах в той час господарювали радянські та польські партизани. Вони вели жорстоку боротьбу з Українською Повстанською Армією. Батальйон таким чином міг вискочити з вогню, а потрапити у кільце. Та й до західних Карпат не так близько. Вихід залишався єдиний: влитись у французький рух опору. Як бачимо, гіркою була доля наших краян: покинувши рідну сторону, вони пішли в далекі краї, щоб там боротись за українську незалежність.

Потрібно було встановити контакт з французькою стороною. Але як це зробити? Ніхто французькою мовою не володів. Невдовзі за допомогою російського емігранта “Миколи”, який прибув сюди після революції 1917 року і служив перекладачем у групі військ Леклерка, вдалось встановити зв’язок з Французькими Внутрішніми силами. Посильну допомогу в налагодженні відносин надав також інший громадянин, який колись емігрував з України і працював на околиці Валдаона.

Втеча готувалася на 27 серпня 1944 року. Старшини і підстаршини українського батальйону склали детальний план акції, який тримали в суворій таємниці. Призначили відповідальних за кожний етап операції. Але служба безпеки третього рейху теж не дрімала. 25 серпня група СД викликала поручника Федорова і почала цікавитись у нього моральним станом та настроями українських вояків. Федоров, будучи одним із організаторів втечі, зумів переконати німців, що дух вояків батальйону бойовий, що вони готові виконувати будь-яке завдання. Повернувшись із СД в батальйон, Федоров негайно повідомив інших організаторів переходу (Ореста Білака, Володимира Аврама та Мелешка) про розмову з німецькими контррозвідниками, і вони тут же вирішили, що акцію треба прискорити і без будь-яких вагань здійснити в найкоротший термін. Вирішили використати першу-ліпшу нагоду для втечі.

Німецьке командування все ж про щось здогадувалось, і в таборі “запахло смаженим”. Німці оголосили наказ про відправку батальйону на західний фронт. 26 серпня завантажили продовольством та боєприпасами вози, запрягли коней. Та раптом надійшла інша команда – про тимчасову затримку маршу. Цим і скористались організатори втечі. Вони наказали воякам лягати спати в мундирах, коней від возів до конюшень не відводити, вантаж з возів не знімати.

27 серпня 1944 року близько другої години ночі сонні вояки, отримавши сигнал про початок операції, миттєво схопилися зі зброєю в руках, залишили казарму і побігли до обозу. Кожен старшина чи підстаршина із певною групою стрільців зайняв бойові позиції згідно раніше одержаних вказівок. Тут і проявив свої військові здібності чотовий Аврам. Він зі своїм підрозділом перегородив німцям прохід між їхньою казармою та алеєю, що вела в центр табору. Інші підрозділи блокували охорону табору і роззброїли її. Почалась стрілянина. Тих, хто чинив опір, знищили на місці. Невідомо, скільки всього загинуло німецького особового складу, але відомо, що наступного дня адміністрація табору замовила 11 дерев’яних гробів, щоб поховати своїх. Коні, запряжені у важкі навантажені вози, рвонули з місця і виїхали за ворота табору. За ними поспішали вояки. За кілька годин колона батальйону уже була в лісі. Йшли вузькими лісними дорогами, стежками, щоб ніхто їх не зустрів. В батальйоні на цей час було 10 офіцерів, 454 сержанти і рядові, 73 коней, 320 гвинтівок, 8 важких і 25 ручних кулеметів, 22 автомати, 3 протитанкових 47 мм гармати і 70 снарядів до них, 4 міномети, 21150 набоїв. Коли вояки вийшли з лісу, почали стукати у вікна осель французьких селян, але дверей їм не відкривали. Люди боялись нічних гостей. Крім того “гості” були у нацистській уніформі, з німецькою зброєю в руках, а пояснити мету свого візиту французькою не могли, бо, як вже говорилось вище, мови ніхто не знав. Та надія на зустріч з французькими партизанами українців не покидала.

В ніч з 27 на 28 серпня зв’язок з Французькими Внутрішніми силами все-таки було встановлено. Французи щиро обмінялись обіймами та рукопотисканнями з українськими вояками і на своїх вантажних автомашинах повезли їх на заздалегідь підготовлені місця відпочинку в лісах під П’єрфонтенле – Варан.

29 серпня командування Другим Українським батальйоном прийняв французький полковник Віктор Петі. До нього на чолі батальйону стояв капітан Олекса Негребецький. І ось короткий відпочинок – і український батальйон разом з французькими силами опору приймає бойове хрещення. Тепер треба було здобути довіру у нового командування. Це українцям вдалося, і французи почали довіряти їм щонайвідповідальніші військові дії. 31 серпня батальйон здобуває табір у Валдаоні, а 1 вересня відбувається передислокація, і батальйон розквартировується в Плембуа-Вен. 4 вересня він встановлює зв’язок з однією танковою частиною Третього полку Алжирської кінноти. 12 вересня батальйон потрапляє під сильний гарматний обстріл німецьких військ, внаслідок чого багато вояків отримали поранення. 14 вересня – здійснює перегрупування і переходить в м. Дамблан, а наступного дня – в м.Епен. 20 вересня батальйон здає французам свій обоз, а через 4 дні -зброю. Там же, в Епені, вояків саджають на потяг і відправляють до Марселя.

10 жовтня 1944 року настає, нарешті, довгожданна хвилина: всім воякам вручають атестати про те, що вони боролися в рядах Французьких Внутрішніх сил проти фашистської Німеччини. Того самого дня 230 українців, з ними і Володимир Аврам, добровільно вступають до іноземного Французького Легіону, який був розташований в той час у таборі Святого Миколая. 116 українців погодились вернутися в Радянський Союз, і вже тоді неважко було здогадатись, що їх чекає в рідній країні. Незабаром всі вони поповнили сталінські виправно-трудові табори НКВС. Хто з тих таборів вийшов живим, ми поки що не знаємо.

Отже, втеча Другого Українського батальйону від німців стала дуже важливою подією і для українців, і для французів. Після цього випадку німці вирішили роззброїти й інтернувати всі інші підрозділи іноземців у окремий табір.

Про те, як в подальшому склалась доля Володимира, можна дізнатися із його листа-розповіді.

“Як уже знаєте, я вступив до іноземного Французького Легіону, як і більшість побратимів, строком на 5 років. Це для того, щоб Франція – держава, яка врятувала мене від фашистської розправи, після закінчення Другої світової війни дала мені підданство, притулок. Не мав я в цій державі ні рідних, ні грошей, а що було найгірше – зовсім не знав її мови, а це означало, що в майбутньому я, крім посади простого робітника, ні на що більше не міг розраховувати. Саме цього я й боявся. Навіщо, думав, я навчався в гімназії, інституті? Усвідомлення безперспективності свого становища розворушило в мені гордість, розбудило самоповагу, і я вирішив, важко мені буде чи ні, вивчити таки французьку мову. І яким же чином?..

Був у нас в Легіоні полковник, який передплачував французькі газети. Я запитав його, чи не міг би він мені їх віддавати, коли вони йому стануть непотрібні. Він не був проти. І скоро я почав учитись читати по-французьки. Перш за все вивчив алфавіт, запам’ятав, як читається кожна буква, потім взявся за слова і речення. Попервах було важко, навіть дуже, але поволі-поволі, день за днем я наполегливо працював, і мені вдалось вивчити ту мову не гірше, ніж я володів німецькою, чи навіть рідною -українською. Невдовзі я одержав і відповідний військовий чин у Французькому Легіоні. Згодом мене посилають на навчання до офіцерської школи, після якої мій чин підвищується, і мені доручають командувати 120 вояками. А війна ще продовжується, правда, за межами Франції. Наш Легіон направляється для воєнних дій в Індокитай. Там я був поранений. Але в подальшому мене чекало гірше випробування. Коли ми поверталися з Індокитаю до Франції, корабель, на якому я знаходився, зазнав аварії у Червоному морі і потонув. Тоді небагатьом вдалось врятуватись… Після повернення я продовжив службу у французькій армії. Мій армійський стаж складає 19 років. Я дійшов до вищого військового чину. Був шефом постерунку у Відні, в Мулюзі, згодом командував 162 бригадами жандармерії в п’ятьох областях. Військову службу залишив у 1962 році. Але трудитись продовжував в адміністрації автомобільної компанії “Пежо”. За службу в армії та в компанії маю багато нагород і подяк. Найдорожчою вважаю ту, яку одержав із рук колишнього Президента Франції Шарля де Голля. Зараз я на пенсії і доживаю свій вік далеко від рідної України, за яку боровся.

Дорога довжиною понад 60 років позбавила мене можливості востаннє побачити на цьому світі живих тата й маму, брата Георгія. В дев’яностих роках я спромігся відвідати лише їхні могили у рідному селі Зеленів. Я ніколи не шкодував, що моє життя прожите і, мабуть, буде закінчене у Франції. Французи шанують тих, хто воював на їхньому боці, як своїх національних героїв. А ми вдячні урядові цієї держави, який дав нам громадянство і не видав нас Радянському Союзу, його КДБ, який, очевидно, понищив би й нас у своїх таборах як українців, котрі воювали в німецькій та французькій арміях.

Ще в ті часи, коли ми воювали поруч з французами, до нас підходили радянські комісари і агітували повернутися на “Родіну”. Пізніше заявлялись вони і в Легіоні й мали з собою списки наших українців. Але старшини Легіону не хотіли видавати нас і навіть пішли на хитрощі: ще до приїзду цих комісарів кожного з нас питали, чи хочемо повернутися на Україну, чи ні. Коли ми відмовлялися, старшини викреслювали наші справжні імена та прізвища і писали якісь інші. Старі списки спалювали. А комісарам подавали нові, де наші прізвища уже не фігурували.

Комісари надто скрупульозно співставляли ці списки зі своїми, і, не знайшовши потрібних імен, покидали Легіон. Правда, після цього для одержання свого власного імені потрібно було писати в Париж і чекати рішення три місяці. Але це зовсім не те, що КДБ зробив з моїм земляком Тодором Крижанівським, який попався на комісарівський гачок солодких обіцянок і був засуджений до 10 років каторги в Сибіру. Ми тут, в іншій державі, знаєм, що радянська влада висувала буковинцям досить серйозні обвинувачення. В Україні ще й досі по різному оцінюють минуле, і розколотій свідомості суспільства підсовують різні сторінки нашої історії. Часто справжніх героїв українського народу мастять чорним дьогтем, а його катів видають за героїв.

Звичайно, були і з нашого боку помилки, свідомі і несвідомі, були й прорахунки, хибності у діях тих чи інших старшин. Але то була мова війни, яка є зовсім інша, ніж мова миру.    Таких, як я, живих свідків минулих подій, залишилось небагато. Тому я кажу: “українці, які боролися за волю і щастя рідного народу й держави, варті глибокої шани й любові і у себе вдома”. Моє життя у Франції позначене добром і щастям. Очевидно, так хотіла доля, щоб я знайшов саме тут свою майбутню дружину. В 1944 році наш батальйон визволив містечко Дамблан. Місцеве населення було нам вельми вдячне, що ми вигнали німців, і радісно вітало нас у кожній хаті. Ми, солдати, були надто брудні, довго неголені, немиті, і, звичайно, дуже хотілось помитися та поголитися. От і підійшов я до однієї хати, постукав у двері та й попросив відро води. Мови зовсім не знав, показав жестом. Мешканці з великою радістю мене “обслуговували”. Дали води, зливали на руки, шию і навіть смачно нагодували. Ніжні дівочі руки, що лили холодну воду на мої плечі, допитливі гарні очі, які увесь час лагідно, з якоюсь потаємною любов’ю дивились на мене, не могли залишитись поза моєю увагою. Я придивився уважніше до цієї дівчини. Це була струнка, невисока блондинка чарівної вроди. Я довго дивився на неї, наші погляди кілька разів зустрілися. Вона мені припала до серця. Але я не відважився того разу спитати її ім’я. Це я зробив значно пізніше. А потім, де б я не був, куди б не їхав, та білявка ніколи не покидала моїх думок. Я почав листуватися з нею, коли був на іншому континенті. Із далекого Індокитаю листи йшли довго, здавалось, роками. Оскільки, крім неї, у мене нікого не було, я записав на неї всі свої воєнні заощадження, щоб у випадку моєї загибелі вона могла їх отримати. Коли повернувся з війни, розшукав свою Петрусину і попросив її руки. Вона була вдячна за мою вірність, яку я проніс через важкі роки війни, і подала зразу обидві руки. А згодом вона подарувала мені двох дочок, яких ми назвали українськими іменами – Катрусею та Оленою. Так і живемо. Кохаємо одне одного, бережемо, радіємо і дякуємо Франції за щедрість і доброзичливість, за те, що дбає про своїх громадян, як рідна мати, і дає притулок усім, кого хвилі житейського моря прибивають до її берегів.»

Франція в жовтні 2002 р. відзначила бойові заслуги українця – ветерана Другої світової війни, який поруч із французами звільняв її землі від німецьких загарбників, а також воював у складі Французького Легіону в далекому Індокитаї – державною нагородою – Орденом Наполеона.

Ветеран педагогічної праці.

 1972 року нагороджена Орденом Трудового Червоного Прапора

 1974 року нагороджена Орденом Леніна

 Вакарюк Людмила Іванівна

          Сорок два роки віддані школі. Це і юність, і молодість, і зрілість. Школа – це все моє життя. Але з гордістю згадую, що мені говорять мої колишні учні: « На ваш урок ми йшли з радістю, ми його чекали». І це найвища нагорода.

Хочу дати декілька порад вчителю, який вибрав цю нелегку професію. Якою кипучою, невгамовною працею не були б наповнені роки молодості, знайдіть час і крок за кроком нагромаджуйте ваше духовне багатство – педагогічну мудрість. Стародавній мудрець сказав: «Вчителю, навчись сам і навчи інших».

Вчитель перестає бути ним, коли перестає вчитись.

Пам’ятайте, що до уроку готуються не напередодні, а все життя.

По крихітці нагромаджуйте інтелектуальне багатство і педагогічну мудрість вихователя.

Щоб приготувати смачну їжу, кухар повинен мати багато приправ до неї. А педагог на уроці повинен мати не лише підручник, а й багато нового цікавого. Купуйте книжки, збирайте вирізки з газет, журналів, новини радіопередач, телевізійні повідомлення. Комплектуйте все це за темами і розділами програми. Перед вами не такий матеріал, як у кравця, чи конструктора, а живі маленькі душі, що формуються. Любіть їх, віддавайте їм не тільки знання, а й тепло свого серця. Будьте вимогливими, але справедливими, бо діти дуже добре відчувають, як до них ставляться.

В усьому будьте взірцем для учнів: у мові, поведінці, стриманості, одязі. Заходьте в клас з посмішкою, не кричіть і діти відчують, що ви їх старший друг.

В добру путь педагоги! Успіху вам у нелегкій праці! Вірте у свої сили, у вас все вийде і вчіться все життя.